Пʼятниця, 21 березня 2008 15:08

"Константин Богобоязний" (фрагмент роману Сими Мраовича)

Автор: малюнок: Володимир КАЗАНЕВСЬКИЙ
 

Дід був у відчаї. Брне — на межі сил. Тільки Сурлу носила його гаряча кров. Він не бачив тут ніякої істоти чи створіння з душею. Ніякої моральної проблеми. Він перед очима постійно бачив, як від нього втікають два копчені окости, дві свинячі ніжки, котлети й реберця, ніжне сало і свиняча голова, спечена в печі. Сурла не міг дозволити, щоб усе це весело танцювало перед його носом.

Свиня вилетіла на дорогу, і на той бік, на Катину садибу. Під гору 50 метрів і наліво в чагарник. Це нам насправді було на руку, бо ми були сховані від дідового погляду. Спочатку я дубцем ударив її по спині. Потім її перепинив Брне й заїхав по шиї, вона незграбно рвонулася далі, і Сурла їй обухом сокири вгатив по задній нозі. Свиня знову якось вибралась на дорогу, цього разу побита. Упіймали її, як вона застряла в канаві, хотіла назад у кукурудзу. Ми притягли її в двір і закололи. Сурла сказав дідові, що в нього легка рука і що їй зараз буде супер, але свиня ще довго борсалася.

— Це супер, це супер, наберемо повно крові, — сказав Сурла, доки дід тримав тазика для збору крові. Мені було все одно, аби тільки більше не бігати. Вуле приніс соломи. Заколоту свиню, хай Бог помилує її душу, і наші теж, поклали на солому, яку запалили. Окремо свині обсмалили вуха й оту частину коло хвоста. Поки вона ще була гаряча від вогню, швидко їй обчесали щетину.

— Депіляція, — горланив Сурла.

А потім дід частував нас ракією.

— Ну, оце вже мені мисливці й різники, — хвалив нас і гудив водночас.

Ми повісили свиню на гаки, і Сурла розібрав її за 15 хвилин.

Я підійшов до діда, який стояв посеред двору. На ньому були одягнені дві пари штанів, дві сорочки і два джемпери, які йому виплела баба.

Одягнутий так, він нагадував якусь із варіацій Пікассо. Баба загорнулася в ковдру й сиділа на ґанку. На її обличчі жевріла усмішка.

— Чи оце твої хлопці усі хорвати? — запитує дід Йово.

— Усі, діду.

— Хай їм Бог дасть щастя і здоров"я, як вони допомагають бідним людям.

— Діду, та ти ж і не такий бідний. Дивися, скільки всього в нас є: і дім, і хлів, і сінник, і курятник. А є ще й угіддя і ліс.

— Усе це нічого не значить, як немає людей. Лишився я сам на селі, як примара, — каже дід.

— Як пішли, так і прийдуть, вони повернуться.

— Може, й повернуться, але мене вже не буде, не зможу я цього більше дочекатися, — каже дід.

Потім ми трохи помовчали і дивилися, як Варниця і Вуле скидають сніг із даху. Брне колов дрова, удари його сокири розривали тишу.

— Як там мій син Симо, твій тато? — питає дід, і очі в нього якось загорілися.

— Я був у нього в Голландії, все добре.

— То чого ж він чекає. Якби він захотів мене послухатися, то й не треба було розходитися з твоєю матір"ю. А є в нього там яка-небудь?

— Є кілька.

— Мммм, от паскудник, — каже дід, — а чи в тебе є яка?

— Була одна, але вигнала мене.

— Аааа, значить ти не годився, то вона знайшла собі кращого, — каже дід, і сміється, і плескає мене по спині. — І ти теж паскудник, — каже мені дід із любов"ю.

— Чи у вас із бабою є все, що вам потрібно, діду?

— Усе маємо, так, наче ми в Англії. Ваня приїздить із Карловаця, привозить харчів і всього. От тепер ти до нас приїхав. Тільки дивись не тікай швидко.

— А ще хтось до вас навідується?

— Був Червоний Хрест два рази, два рази поліція і один раз армія.

— А як тут уночі?

— А, дорогий мій, бачиш як. Ніяк. Ми з бабою замикаємося на ніч, нагріємо трохи ракії та й балакаємо. Якщо чутно постріли, то мовчимо. Банд тут вистачає з усіх боків. Грабують і женуть худобу. Одну ніч горить на тій горі, другу — на отій. Баба тоді голосить, а я нагрію ще трохи ракії, і так якось і дочекаємося світу.

— Либонь, до вас ніхто не стане вриватися. Ось Сурла привіз прапор, ми його поставимо над хатою.

— Наш Козарац якраз якось і не палять. А як прийдуть, то в мене є пістолет. Я спочатку бабу, а потім — себе.

Баба спекла кров і зварила кави. Ми всі їли печену кров, крім Вуле. Він з"їв трохи хліба, сказав, що м"яса не їсть. Вуле перший вибув із ловів на свиню, але йому й досі було зле від усього цього. Тому він запалив отой косяк, який скрутив, як ми ще були на поромі. Він простягнув джойнт Варниці. Варниця його розкурив як слід. Брне сказав, що не може, бо він за кермом, я зробив дві затяжки й передав Сурлі. Сурла також вів машину, але докурив косяк до кінця. Правда, він пропонував його дідові й бабі, але вони відмовилися. Проте дід встав і підігрів ракію, так, на коня.

— Дітки, усе життя поміститься у холодильник, — каже дід.

Він устав, відчинив його і показав ковбаси, гірчицю, цукор, перець, хліб, каву, мінеральну воду, сік, рибні консерви...

Дід Йово помер наступної зими. Спочатку у дідове село Козарац приїхали хорвати, котрі там були меншиною, й тому їх вигнали. Їхнє село теж називалося Козарац. Дід їх зустрів, як належить старійшині. Стояв посеред двору з ракією в руці.

Тієї зими, після нового року, на Святий вечір, дід відчув якусь слабкість. Увечері ліг на ліжко й ледве дихав. Коли трохи зібрався на силах, покликав бабу — гей Милько, а ну йди-но сюди. Але баба саме мила тарілки і не могла на кожен дідів поклик стрибати, як зебра, вона ж уже не молода.

— Гей, Милько, серце моє, прийди-но до свого Йови!

Баба остовпіла над посудомийкою. Дід не казав їй "серце моє" понад 50 років. Налила в чашку трохи гарячої ракії для діда, зупинилася перед дверима до кімнати і перехрестилася. Перед дідом не наважувалася...

— Слухаю тебе, Йово мій, Йоване, — каже баба Милька.

— Я тебе сюди покликав, щоб висповідатися, — каже дід.

— Починай, — каже баба, відпила трохи отієї ракійки і дідові піднесла до губ, він її ніжно відштовхнув.

Перелічував отак дід, перелічував усіх підряд, як котру бабу.., так і признавався Мильці. Про деяких вона знала. Про деяких знала, що не знала. А деякі були несподіванкою.

— І Мильку Жвацеву і Драгицю Вртачеву. Гм. А Босу Живкову?

— Еее, чекай, чи ж і Босу, її сестру так, і тітку, і її матері сестру, і жінку її брата, а ні, її ні.

— Та як ні, коли вона завжди на тебе бісики пускала.

— Я й хотів, та не встиг, а потім її вбило на млину.

— Ой так, хай її Бог береже, — каже баба.

На згадку про Бога обоє затихли. Дивилися на місяць, який зазирав через маленьке віконце у спальні. Сніг сипав, вітер шелестів. Кіт ловив мишей на горищі. Загалом же у тих чотирьох повітах дід півстоліття служив народу, поспішав туди, куди інші не поспішали. Стільки труда увіклав. Знання і досвіду. А тепер йому здавалося, начебто все це він марно робив. Тепер його Милька, яка все це витерпіла, сидить поряд із ним і дає йому прощення гріхів. Уранці він поголився, надушився і помер. Баба кричала і плакала, але дід склепив повіки і відійшов. Прибігла баба Станиця і вклала діда на ліжко. Покликала сусіда Маріяна, який подзвонив мені у Загреб. Ми сіли у "фіатик", Брне, Вуле і я, і крізь сніг поїхали до їхнього села. Дорогою дивимося на порожні хати й мовчимо. Усі нові сусіди допомагали так, наче йшлося про їхнього родича. З турботою підготували похорон і поминки. Наступного дня заледве відкрили бетонний склеп. Зимове сонце гріло процесію і ліс. Коні перші прокладали дорогу в снігу, а дід лежав на возі в домовині, на якій був номер 83.

— Гарна в тебе смерть, діду. Хай земля тобі буде пухом, спочивай у мирі навіки, — шепотів я сам собі, в той час, як люди навколо труни хрестилися. Баба померла через десять днів по тому.

Сказала — нема мені більше життя — і випила всі таблетки, які мала в торбинці, а таблеток було у баби нівроку.


ПРО "Константина Богобоязного"

Так відверто, як Мраович, в українській літературі не матюкається ніхто. Але від його матюків не хочеться ригати.

Роман КУХАРУК, письменник


Яскрава мова, наповнена каламбурами і фразами, які так і хочеться цитувати. Яскраві персонажі і яскраві еротичні сцени. І взагалі "яскравий" — це, мабуть, найбільш відповідний для цього роману епітет.

Олена ДЕЙНЕКО, журналіст

Зараз ви читаєте новину «"Константин Богобоязний" (фрагмент роману Сими Мраовича)». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода