— Леонід Плющ був перший, хто заговорив про фашизм у Росії, — каже письменниця Оксана Забужко, 58 років. Автобіографія українського дисидента-шістдесятника "У карнавалі історії" вийшла в київському видавництві "Комора".

Плющ — математик за освітою. У 1960-х студентом почав писати статті на правозахисну тематику, поширював художній і політичний самвидав. 1972-го його звинуватили в антирадянській пропаганді. Суд визнав Плюща неосудним, відправив до Дніпропетровської спецпсихлікарні. Після трьох років примусового лікування виїхав до Парижа. Жити на батьківщину не повернувся. 2015-го помер 77-річним у французькому місті Бесеж.

— Лікарня, де утримували Плюща, була однією з найстрашніших у СРСР, — продовжує Забужко. — Туди зганяли дисидентів, бо місто було закрите для в'їзду іноземців через військову промисловість. Плющ був на порозі смерті. Його накачали ліками так, що вже не міг говорити. Світова спільнота домоглася його визволення. Роки примусового лікування описує в "У карнавалі історії".

Навесні 2014-го Плющ востаннє побував в Україні. З дружиною всю зиму просидів перед телевізором, дивилися трансляцію з Майдану. Після перших розстрілів купили перший-ліпший квиток на рейс до Києва. Не зміг бути осторонь, коли вершилися історичні події. В них упізнав ідеал своєї юності. Вмовила його провести публічну зустріч, де говорили про опір пропаганді. Казав, що те, чим займався він з однодумцями в 1960-х, було індивідуальною Революцією гідності. А під час Майдану народ справді об'єднався.

Після еміграції Леонід Плющ до самої перебудови виступав на всіх можливих трибунах, де розповідав про радянських політв'язнів. Його ніби мучило сумління, що сам врятувався, а ще стільки бранців залишилося в тюрмах.

— Плющ мав незаперечний авторитет за кордоном, дружив із французьким філософом Мішелем Фуко, — каже літературознавець Ростислав Семків, 43 роки. — Для Заходу каральна психіатрія виглядала жахливіше, ніж ГУЛАГ. Із тілом можна зробити багато що. Страшно втратити розум.

×