— Він — неймовірний красень, — балерина Тетяна Белецька роздивляється фото Сержа Лифаря. 2 квітня минуло 110 років від дня народження танцівника. До ювілею Музей історії міста Києва відкрив виставку світлин і рідкісних книг артиста.
— Подивіться на його обличчя, тіло. Такі досконалі лінії, як у Лифаря, важко знайти, — продовжує народна артистка. — Публіка не розуміє тонкощів балету: їй подобається або ні. Від Лифаря була така енергетика, що глядачі йшли ошелешені.
У залі розмістили 24 світлини, починаючи з дитинства Лифаря. На одній з них Сергій стоїть серед вихованців київської гімназії, що була на площі Франка.
— Він зрозумів, що хоче танцювати, у 16 років. Інші у цьому віці вже є майже сформованими артистами, — розповідає Андрій Лягущенко, 53 роки, директор Академії танцю ім. Лифаря. — Хореограф Броніслава Ніжинська рекомендувала своїх учнів із Києва до трупи Сергія Дягілєва в Парижі. Про Лифаря сказала: він старий для балету. Сергій на свій страх і ризик сам поїхав до Дягілєва 1923-го, розуміючи, що шанси його невеликі. Дягілєв побився об заклад із Ніжинською на ящик шампанського, що з Лифаря буде зірка балету. Ніжинська парі програла. У Лифаря було таке величезне бажання танцювати, що він на приватних уроках надолужив утрачене. Знаковою для Лифаря стала роль блудного сина в однойменному балеті на музику Прокоф'єва. У спогадах Сергій Михайлович пише, що танцював самого себе. Він покинув батьківщину заради танцю і все життя хотів повернутися в рідне місто.
Відвідати Київ танцівник зміг у 60-ті роки ХХ ст. Доти він більш як три десятиліття керував балетною трупою "Гранд Опера" у Парижі, поставив там 200 вистав. Пізніше читав курс історії і теорії танцю в Сорбонні. Також писав і колекціонував книжки з теорії балету.
Через скруту Лифар багато видань змушений був продати. Залишки колекції його вдова передала до Києва 2000 року. Вони зберігаються у публічній бібліотеці ім. Лесі Українки. Основа колекції — зібрання Сергія Дягілєва.
— Лифар викупив їх у французького уряду і сказав, що ці гроші він заробив ногами. — Леонід Криворучко з бібліотеки ім. Лесі Українки показує на вітрину з книжками. Там є помітки і малюнки Лифаря. — Це був його річний гонорар у "Гранд Опері".
— Цю книжку можна взяти у читальній залі, — радить 65-річна Неля Миколаївна "Страдные годы" — автобіографію танцівника. — Він був підлітком, а влада тоді мінялася 17 разів. Ми сьогодні переживаємо жах, але це квіточки у порівнянні із початком ХХ століття. Приходять червоні, білі, а він хотів танцювати. Зрозумів, що не втілити мрію не зможе і поїхав у Париж. З першої спроби не вдалося — його повернули з Польщі голого-босого, без документів. Була на його могилі. Кладовище називається "русское", але відчула — там лежить українець. Він не міг приїхати в Київ навіть на смерть батьків. За це ненавиджу комуністів: вони нищили сім'ї, обривали коріння.
Виставка триває до 15 квітня.
4 
35413
Коментарі