"Золотого ведмедя" 70-го Берлінського міжнародного кінофестивалю отримала драма "Зла не існує" іранського режисера Мохаммада Расулофа. Кожен із чотирьох героїв стрічки опиняється перед моральним вибором. Зокрема – вбити людину, чи ні. Чи можлива свобода особистості в умовах деспотичного режиму – так визначили основну ідею іранського фільму німецькі критики.
В основному конкурсі Берлінале показали 18 стрічок. Про найгучніші розповідає кінокритик 29-річний Юрій Самусенко
"Дау. Наташа" – реж. Ілля Хржановський, Німеччина, Україна, Велика Британія, Росія
Буфетницю науково-дослідного Інституту Наташу під час допиту ґвалтує пляшкою з-під коньяку слідчий ОДПУ (Об'єднане державне політичне управління. Попередник КДБ до 1934 року. – Країна). Звинувачує у зв'язку з іноземцем і змушує погодитися на співпрацю. Наташа закохується у свого насильника. Дія відбувається в 1930-х у столиці радянської України Харкові.
Російський режисер Ілля Хржановський задумав "Дау" 2006 року як байопік про фізика, нобелівського лауреата Льва Ландау. Ідея розрослася в мультимедійний проєкт про тоталітаризм у СРСР. У Харкові побудували декорацію на 6 тисяч квадратних метрів, де протягом 2009–2011 років проходили зйомки за участі понад 300 непрофесійних акторів. Фільмували без сценарію. Імпровізували в заданих постановником рамках образів і ситуацій. На основі 700 годин матеріалу змонтували 14 фільмів. На Берлінале показали два. Зокрема, "Наташу" – в основному конкурсі. Оператор стрічки Юрген Юргес отримав приз за видатні художні досягнення.
Найбільший резонанс викликав нетрадиційний спосіб зйомок і сцени сексуального насилля. Раніше режисер не давав інтерв'ю і не відповідав на звинувачення про жорстокість у кадрі. Постало питання: чи ґвалтування на знімальному майданчику – справжнє? Якщо так, то чи виправдане? Хржановський наприкінці Берлінале зізнався, що сп'яніння й секс – справжні, насилля – імітація. І цим перекреслив свою ідею показати реальність. Це ламає ореол загадковості та скандальності.
Як художнє кіно "Наташа" – слабка робота. Це навіть не критика СРСР, а історія жінки, яка безуспішно шукає кохання. Наташа не отримує турботи й тепла. П'є і визвіряється на інших. Хржановський показує, що агресією нічого не можна добитися. Кохання треба заслужити. Але проговорює це зверхньо.
Персонажі намагаються поводитися як громадяни сталінського СРСР, але проскакують сучасні слова. Та й одяг не переконує. Це не кінореконструкція, а мешап (від сленг. англ. mash-up – "змішувати композиції", дослівно "товкти", "збивати". – Країна) сьогодення й минулого, уявлення молодого режисера (Хржановському 44 роки. Почав працювати над "Дау" у 31. – Країна) про СРСР. Показує тоталітарну державу, в якій неможлива любов.
Непрофесійність виконавиць головних ролей помітна в кількох епізодах через "мавпування" перед камерою. Щосили намагаються не звертати уваги на оператора. Щоб розслабитися, п'ють. Найправдоподібніший – слідчий Володимир Ажиппо, який помер 2017 року. У ролі спецслужбіста діє практично у своїй галузі знань. Тому й виграє на тлі інших.
Це передусім недопиляне реаліті-шоу. Немає гострих кутів, які мали б виникати від провокації дійових осіб. Режисер будує конфлікт на сварках героїв. Тому це насамперед експеримент над акторами. А вже потім – спроба розібратися, як жилося в СРСР.
Від "Наташі" журналісти очікували якоїсь жесті, шедевра. Після показу було розчарування.
"Номери" – реж. Олег Сенцов та Ахтем Сеїтаблаєв, Польща, Україна, Чехія, Франція
Однойменну п'єсу Олег Сенцов написав 2011-го. Каже, тоді думав інакше. Додаткові сенси оновленого сценарію нашарувалися після Революції гідності, арешту, російських тюрем.
Люди мають номери замість імен – від Першого до Десятого, за сюжетом. Живуть в антиутопічному світі, що має вигляд старого стадіону. Підкорюються диктатору Нулю, якого грає Віктор Андрієнко. У Сьомого з Четвертою народжується Одинадцятий.
Це історія тоталітарної держави, яка нав'язує правила і контролює життя громадян. Номери живуть у дивній щоденній рутині. У визначений час їдять та бігають по черзі марафон. За порядком стежать озброєні охоронці. Поява дитини від забороненого кохання порушує правила. Сьомий розуміє, що йому треба повстати проти системи. Опиняється у в'язниці. З-за ґрат намагається переконати всіх, що далі так жити не можна. Треба зламати віру в Нуля.
Сенцов асоціює себе із Сьомим. А Сеїтаблаєв у розмові поділився, що йому близький будь-який номер. Кожен із них – це архетип. Пасіонарій і революціонер. Фальшивий месія. Людина, яка виконує всі правила. Той, хто не помічає подій навколо. Завдяки театральності відчуваєш, що це відбувається в несправжньому світі, макеті. Це спрощення допомагає асоціювати себе з кожним номером. Навіть із Нулем. Вони прописані спеціально на примітивному рівні, щоб зрозуміти їх якомога швидше.
Як показує стрічка, Нулем може стати кожен – зайняти цю позицію і бути спотвореним владою. Історія видається простою і поверховою. Несподіваний поворот стається у п'ятому акті, де герої вже не на стадіоні, а начебто в пеклі. Коли номери скидають Нуля, в одного персонажа запитують: "Що далі?" Каже: "Подумаємо потім". Той, хто знищує стару систему, сам стає її частиною – по суті новим Нулем. Усе йде по колу. Тоталітарна система залишається. Через революцію люди змінили декорації та одного вождя на іншого. Фінал піднімає кіно на інший рівень.
Головна ідея – маємо знищити стару систему у своїх головах. Номери мали б повірити, що Великого Брата не існує. Вони не навчилися на своїх помилках, не мали плану дій. У цій безпорадності персонажі й залишилися жити. Змінилася тільки людина на троні.
Стрічка без цікавих операторських рішень, з акторами, які працювали переважно в театрі. Але це важливе й безпрецедентне кіно.
"Земля блакитна, ніби апельсин" – реж. Ірина Цілик, Україна, Литва
Герої документальної стрічки – родина Гладких-Трофимчуків із "червоної зони" Донбасу, де триває війна. Жителька Красногорівки 36-річна Ганна сама виховує чотирьох дітей – двох старших доньок і двох синів. Грають на музичних інструментах і знімають аматорський фільм про своє життя. Вони не намагаються втекти від війни. Займаються тим, чим і раніше.
Це найкраща картина, яку я побачив на Берлінале. Кіно про кіно. Ірина Цілик знімає його так, що не знаєш, де починається одне й закінчується інше. Наприклад, в епізоді, коли мати просить ліки у військових для сина, здається, що той справді захворів. А потім вони фотографуються з цими військовими. І розумієш: це була частина їхньої стрічки.
Найстарша донька Мирослава закінчує школу й хоче вступити в столичний вуз на оператора. Коли приїжджає з матір'ю в Київ, ти щиро їм співпереживаєш. Адже побачив, чим вони живуть і як для них важливо знімати кіно.
Нагороду "Найкраща режисура" на американському кінофестивалі Sundance постановниця отримала за монтаж. Стрічка починається зі сповіді хлопчика, який плаче перед камерою. Коли клацають хлопавкою, звучить вибух від артобстрілу. Неочікувано вмонтовує війну в життя. Кульмінація – Трофимчуки показують своє готове кіно жителям Красногорівки.
"Земля блакитна, ніби апельсин" – не про війну, а про родину у важких обставинах. Про те, як люди намагаються не падати духом, коли відрізані від світу й начебто не мають можливостей. Назва фільму – цитата з вірша французького сюрреаліста Поля Елюара, що передає поєднання непоєднуваного. Думаю, це кіно про рівні можливості для всіх. Ти можеш знімати фільм, грати на саксофоні, займатися тим, до чого лежить душа, за будь-яких обставин. Перепони тільки у свідомості, і їх можна обійти.
"Жінка, яка втекла" – реж. Хон Сан Су, Південна Корея
Жителька Сеула відвідує подруг, поки її чоловік у відрядженні. Спостерігає за їхнім життям. Розповідає про свій нібито хороший шлюб. Але поступово глядач розуміє, яка самотня вона насправді. Ходить на конкретний фільм. Спілкується з подругами, але не може розказати їм правду про себе. Живе в ілюзорному світі й не розуміє, як там опинилася.
Драма 70 хвилин фіксує бесіди героїні з двома подругами. Нетривалі сцени трохи перебивають ці діалоги. За них, здається, Хон Сан Су й отримав приз за режисуру. Один із таких епізодів – коли до подруги дзвонить у двері сусід. Жаліється, що в його дружини алергія на котів, а вони – часті гості їхнього будинку, бо ця подруга їх годує. Жінка відповідає: "Як же не годувати? Вони ж помруть". А чоловік їй: "Ні, ви маєте щось зробити з цим. Дружина захворіла, а ще боїться цих котів". І ця розмова нескінченна. Вони розходяться, так і не досягнувши згоди. У цей момент Хон Сан Су широким планом показує кота, який починає вмиватися і начебто підморгує глядачу. Режисер каже, вони зняли це з одного дубля – пощастило з котом.
У фільмі спостерігаємо за реакцією подруг, які мають більше інформації про героїню. На це цікаво дивитися, бо актори добре артикулюють свої емоції. Найближчі люди начебто й підказують жінці щось, але вона не знаходить у них розуміння. Хоча усвідомлює, що живе в токсичних стосунках. Не говорить про свої складнощі. Та через інтонації та недомовки ти здогадуєшся про її історію.
"Жінка, яка втекла" – про те, що трагедія може відбуватися тут і зараз. Із кожним. І вона така буденна, що може залишатися непоміченою іншими.
Наприкінці стрічки героїня повертається в кінотеатр і дивиться той самий фільм. Але в цю іншу реальність їй перейти несила. Залишається зі своїми думками наодинці. Невідомо, що вона вирішить робити далі.
"Ніколи рідко іноді завжди" – реж. Еліза Гітмен, США, Велика Британія
17-річна Отем із консервативної Пенсильванії хоче позбутися небажаної вагітності. У її штаті на це потрібна згода батьків. Із кузиною, з якою підпрацьовує на касі в супермаркеті після школи, їде в Нью-Йорк. Там можна зробити аборт, не розкриваючи своєї таємниці.
У клініці їй ставлять особисті запитання. Має відповідати чотирма словами – ніколи, рідко, іноді, завжди. Стає зрозуміло, що її зґвалтували. Щоб завершити справу, залишається на ніч у Нью-Йорку.
У фільмі немає жодного позитивного персонажа-чоловіка. Хлопець, з яким героїні познайомилися в автобусі, спонукає їх поїхати до нього додому. Просить подругу про поцілунок за гроші. Дівчатам вони потрібні. Чоловік, на якого вони працюють у супермаркеті, цілує руки проти їхньої волі.
Наступного дня в медцентрі релігійні активісти протестують проти абортів. Ніби весь світ проти того, щоб Отем робила операцію. Але це її рішення. І ще одне нагадування, що жінка має сама розпоряджатися тілом.
Усі режисерські прийоми працюють на реалістичність. Гітмен використовує рухливу камеру. Щоразу, коли Отем хвилюється, камера теж починає ніби тремтіти. Плюс ефект плівки – дивишся начебто чиєсь домашнє кіно, заглядаєш у чуже життя. Стрічку зроблено в темних, похмурих, навіть синіх тонах. Це відображення і пори року у фільмі – зими, і пригніченого стану героїні. Завдяки режисерській оптиці створюється інтимний ефект присутності.
Є багато деталей, через які все може піти не так. Наприклад, Отем не спала всю ніч. Може померти від того, що в неї почалася кровотеча. Є постійне відчуття ризику. Дивитися емоційно важко.
Режисерка торкається проблем насильства над жінкою і побутового сексизму. Але основне – як вона показує цю історію з проєкції Отем. Нарешті з'явився фільм на цю тему з жіночою оптикою. Це цінно, тому здається вірогідним. Такого гучного кіно про жіночий погляд на аборти ще не було.
Картина отримала гран-прі, хоча їй пророчили головну нагороду. Бо резонує з тим, що відбувається з людьми. Майже всі інші фільми з конкурсної програми намагаються закласти меседж або відрефлексувати минуле режисера.
4 
35413
Коментарі