Ексклюзиви
Пʼятниця, 01 листопада 2019 12:19

То була явна брехня, хай навіть гарна і зворушлива

Розділ "Серце Шопена" з роману Ольги Токарчук "Бігуни"

Роман "Бігуни"вийшов 2007-го. Українською його надрукувало харківське видавництво "Фоліо".

– Ця книжка – ніби міні-енциклопедія. Описує різні види втечі сучасної людини від проблем, – розповідає перекладач Остап Сливинський. – У "Бігунах" кілька сюжетів. Герої прагнуть змін і вирушають у подорож. Одна з історій про секту російських старовірів – бігунів. Вірили, що варто затриматися на одному місці – і потрапиш у пастку диявола. Постійно переїжджаючи, тікали від сатанинських спокус. Токарчук змальовує жінку середніх літ, яка з іншими членами секти подорожує підземеллями московського метро. Знайомиться з Аннушкою, яка має неблагополучну родину і хворого сина. Надихає її на втечу від сім'ї. Анна залишає рідних. Ще один персонаж – капітан, який усе життя мріяв керувати кораблем далекого плавання. В Норвегії працює на поромі. Курсує між островом і суходолом. Відчуває безсенсовність. Одного разу виводить пором у відкрите море. Тікаючи від життєвої рутини, наражає на небезпеку пасажирів. Ольга Токарчук не засуджує вчинків героїв, а розповідає історії

 

Усім відомо, що Шопен помер 17 жовтня, о другій годині ночі (in the small hours, як каже англомовна версія Вікіпедії) (у передсвітанкові години. – Країна). Біля смертного ложа було кількоро найближчих друзів, серед них – сестра Людвика, яка саможертовно піклувалася про нього до самого кінця. Ще був отець Єловіцький. Того так приголомшило це мовчазне тваринне помирання геть виснаженого тіла, ця безугавна боротьба за кожен ковток повітря, що він спершу знепритомнів на сходах, а потім, керований не цілком усвідомлюваним бунтом, вигадав у своїх спогадах кращу версію композиторової смерті. Зокрема, він написав, нібито останні слова Фридерика Шопена звучали: "Я вже біля джерела найглибшого щастя". То була явна брехня, хай навіть гарна й зворушлива. Насправді, як пригадувала Людвика, її брат нічого не сказав, зрештою, він лежав без тями вже кілька годин. Єдине, що видобулося з його вуст, – то цівка темної густої крові.

Тепер Людвика, змучена і змерзла, їде поштовим диліжансом. Вони вже наближаються до Ляйпціґа. Стоїть вогка зима, із заходу за ними женуться важкі темночереві хмари, певно, на сніг. Після похорону минуло багато місяців, але в Людвики буде ще один, у Польщі. Фридерик весь час повторював, що хоче, щоби його поховали на батьківщині, а як добре знав, що помре, старанно спланував свою смерть. І похорон.

Відразу після смерті приїхав чоловік Соланж. Прибув негайно, ніби чекав у плащі й черевиках, коли постукають у двері, віддавна готовий. Приїхав із цілим своїм робочим кабінетом, запакованим у шкіряну сумку. Спершу натер жиром нерухому руку небіжчика, старанно й поштиво вклав її до дерев'яного жолобка й залив гіпсом. Потім з допомогою Людвики зняв посмертну маску – йшлося про те, аби риси обличчя не надто застигли, аби в них не відбилася смерть, бо та робить обличчя дуже подібними.

Нишком, без галасу виконали наступну вимогу Фридерика. Через день після смерті медик, що його викликала графиня Потоцька, наказав роздягти тіло до половини, а потім, розклавши довкола грудної клітки цілий оберемок простирадл, відкрив її спритним рухом скальпеля. Людвиці, яка була при цьому присутня, здалося, ніби тіло здригнулося чи навіть зітхнуло. За мить, коли простирадла потемніли від майже чорних згустків крові, відвернулася до стіни.

Медик сполоскав серце в тазі, і Людвика аж здивувалася, що воно таке велике, безформне й безколірне. Воно ледве помістилося в скляній посудині зі спиртом, тож медик порадив узяти більшу. Тканина не має ані стискатися, ані торкатися стінок.

Людвика дрімає, заколисана рівномірним стукотом коліс, а в диліжансі, на сидінні навпроти, поруч із її супутницею Анєлею, з'являється якась дама, чужа, але ніби давня знайома, ще з Польщі. В запорошеній жалобній сукні, які носили вдови повстанців, із демонстративним хрестом на грудях. Обличчя підпухле, почорніле від сибірських морозів, руки в сірих потріпаних рукавичках стискають скляну посудину. Людвика прокидається із зойком і перевіряє вміст кошика. Все на місці. Вона поправляє чепець, який зсунувся їй на чоло. Лається французькою, бо їй зовсім закам'яніла потилиця. Прокидається з дрімоти Анєля й розсуває фіранки. Плаский зимовий краєвид убивчо сумний. Вдалині видно невеликі поселення, людські колонії потопають у сіряві й вогкості. Людвика уявляє собі, ніби пересувається великим столом, як комаха під уважним поглядом якогось монстроподібного ентомолога. Здригається і просить в Анєлі яблуко.

– Де ми? – питає вона, визираючи через вікно.

– Ще кілька годин, – заспокійливо каже Анєля й подає супутниці поморщене торішнє яблуко.

Похорон мав відбутися в Ля-Мадлен, уже було замовлено месу, а тим часом на площу Вендом, де виставили тіло, приходили натовпи друзів і знайомих. Попри запнуті вікна, сонце намагалося зазирнути досередини і погратися з теплими барвами осінніх квітів – фіолетових айстр і медових хризантем. Усередині над усім панували свічки, створюючи враження, ніби колір квітів – глибокий і соковитий, а обличчя мерця – не таке бліде, як у денному світлі.

Виявилося, що непросто буде виконати бажання Фридерика, щоби на його похороні звучав реквієм Моцарта. Друзям небіжчика вдалося використати всі знайомства й зібрати найкращих інструменталістів і співаків. Погодився виступити найславетніший бас Європи – Луїджі Лаблаш, веселий італієць, який умів досконало наслідувати кого завгодно. І справді, одного з тих вечорів перед похороном під час якоїсь неформальної зустрічі він так майстерно наслідував Фридерика, що товариство реготало, не певне, чи це зручно, адже земля ще не прийняла тіла померлого. Зрештою, хтось сказав, що це лише доказ пам'яті й любові. І що таким чином він трохи довше лишиться з живими. Всі пам'ятали Фридерика – як він управно й уїдливо вмів пародіювати інших. Багато мав талантів, що й казати.

На кожному кроці виникали проблеми. В костелі Ля-Мадлен не могли співати жінки – ні в хорі, ні соло. Такою була давня традиція – без жінок. Лише чоловічі голоси. Могли бути кастрати (для костелу краще чоловік без яєць, аніж жінка, як коментувала це італійська співачка-сопрано панна Ґрацієлла Паніні), але надворі 1849 рік – де ти знайдеш кастратів? А як виконати Tuba mirum без сопрано й альта? Священик із Ля-Мадлен заявив, що традицію порушувати не буде, навіть заради Шопена.

– Скільки нам ще доведеться тримати тіло непохованим? Чи нам звертатися до Рима в цій справі? – кричала доведена до відчаю Людвика.

Жовтень видався доволі теплим, тож тіло перенесли до прохолодного моргу. Воно було просто завалене квітами. Лежало в півтемряві, дрібне і зсохле, без серця; під сніжно-білою сорочкою ховалися не надто старанні шви, якими назад зашили грудну клітку.

Тим часом тривали репетиції "Реквієму", а вельможні друзі небіжчика вели обережні перемовини зі священиком. Нарешті домовилися, що жінки – як солістки, так і хористки – стоятимуть за чорною ширмою, щоб їх не бачили вірні. Обурювалася лише Ґрацієлла, більше ніхто. Зрештою, вирішили, що в такій незвичайній ситуації краще так, ніж ніяк.

Ґрацієлла, невисока, смаглява, з вихором кучерявого волосся, була знайомою Дельфіни Потоцької, й кілька разів вони удвох відвідували Людвику. Попиваючи лікер, Ґрацієлла кепкувала з баритона й диригента, але радо розповідала про себе. Зрозуміло: артистка. Трохи накульгувала на одну ногу, бо постраждала торік у Відні під час вуличних заворушень. Натовп перекинув її екіпаж, гадаючи, що в ньому їде якась багата аристократка, а не акторка. Ґрацієлла впадала за дорогими екіпажами й вишуканими туалетами – певно, тому, що походила з родини шевця з Ломбардії.

– Що, артист не може їздити дорогим екіпажем? Якщо комусь у житті поталанило, то він не може дозволити собі дрібку приємності? – говорила вона з італійським акцентом, і здавалося, ніби вона ледь заїкається.

 

На своє нещастя, вона опинилася в невідповідний час у невідповідному місці. Революційний натовп, не зважуючись атакувати обставлений гвардією цісарський палац, почав громити цісарські колекції. Ґрацієлла бачила, як витягали із залів усе, що асоціювалося простолюдові з аристократичним декадансом, надміром і жорстокістю. Розлючені люди жбурляли через вікно фотелі, пороли дивани, зривали зі стін коштовне лицювання. Гучно тріскали кришталеві дзеркала. Постраждали й вітрини з археологічними експонатами. Скам'янілості викидали просто на брук, розбиваючи ними шибки. Вмить розікрали колекцію напівкоштовних каменів, а далі взялися за скелети й опудала тварин. Якийсь народний трибун закликав людські опудала та інші мумії поховати по-християнському або раз і назавжди знищити ці докази узурпації влади над людським тілом. Тож наклали велике багаття й палили на ньому все, що потрапляло під руку.

Екіпаж перекинувся так невдало, що дроти криноліна скалічили їй ногу і, вочевидь, пошкодили нерв, бо кінцівка почала погано слухатися. Оповідаючи про ці драматичні події, вона підняла спідницю й продемонструвала паням свою ногу, закріплену шкіряною ногавицею з китовим вусом і підтримувану обручами, на які спиралася сукня.

– Ось для чого може знадобитися кринолін.

Саме ця співачка, чий голос та інтерпретацію вона могла вповні оцінити під час жалобної меси, підкинула їй цю ідею. Цей жест, коли піднімаєш сукню й розкриваєш секрет складного купола з китового вуса й прутиків від парасолі.

На похорон прийшло кілька тисяч людей. Довелося зупинити рух екіпажів на шляху траурної процесії і скерувати його на інші вулиці. Цілий Париж завмер у день похорону. Коли гримнув Introitus, що його так самовіддано репетирували, коли голоси хору вдарили у склепіння костелу, люди почали плакати. Requiem aeternam прозвучав потужно і зворушив усіх до самої глибини, але Людвика не відчула смутку. Увесь свій смуток вона вже використала й виплакала. Вона відчула гнів. Бо що то за жалюгідний і нікчемний світ, що то за вертеп, у якому вмирають замолоду? І взагалі вмирають? І чому він? Чому саме так? Вона піднесла хустинку до очей, але не для того, щоб витерти сльози, а щоб стиснути її щосили й затулити очі, в яких уже не було води, лише вогонь.

– Труби чудесний звук

Пронесеться над могилами

І забере всіх перед Троном, –

почав бас Луїджі Лаблаш, так зворушливо й тепло, що її гнів трохи вщух. Далі вступили тенор і альт із-за ширми:

– Смерть відступить і природа,

Як повстане творіння

На суді відповідати.

Писана книга піднесена буде,

Книга, в якій все міститься

Для суду над світом.

Отже, коли Суддя сяде,

Все приховане стане явним,

Ніщо не лишиться безкарним.

Врешті вона почула чистий голос Ґрацієлли, який вистрілює вгору, наче феєрверк, наче скалічена нога, відкрита для огляду всім, наче оголена правда. Безумовно, Ґрацієлла співала найкраще, її голос лише трохи приглушувала ширма, і Людвика уявляла собі цю тендітну італійку, як вона, на­тхнен­на, напружена до краю, з задертою головою й набряклими жилами на шиї – вона бачила її такою на репетиціях, – видобуває з себе цей незвичайний голос, співає чисто, кришталево, не зважаючи на заслону, не зважаючи на ногу, на погибель усьому цьому чортовому світові:

Що, нещасний, я скажу,

У кого попрохаю захисту?

За півгодини до кордону з Познанським князівством диліжанс зупинився в заїзді. Там мандрівці відпочили, з'їли трохи холодного печеного м'яса, хліба й овочів, а потім пішли справити потребу і, як решта пасажирів, зникли в придорожніх заростях. Якусь мить вони милувалися квітучими пролісками, а далі Людвика вийняла з кошика чималу банку з коричневим шматом м'яза і вклала її до майстерно сплетеної ремінної сітки. Анєля старанно прив'язала кінці ременів до каркаса криноліну на висоті лона. Коли сукня опала, не було й знаку, що вона ховає під нею такий скарб. Людвика кілька разів обернулася, крутнула сукнею й рушила до диліжанса.

– Я б з оцим далеко не зайшла, – сказала вона до супутниці. – Б'ється об ноги.

Але йти не довелося. Вона сіла на своє місце, може, аж надто випрямлена, але, зрештою, вона – дама, сестра Фридерика Шопена. Полька.

Коли прусські жандарми на кордоні наказали їм вийти з екіпажа й старанно перевірили, чи жінки не перевозять чогось, що могло би підігрівати смішні патріотичні настрої поляків, то, звісно, нічого не знайшли.

По той бік кордону, в Каліші, їх уже чекав висланий сюди з Варшави екіпаж та кілька друзів. Свідків цієї сумної церемонії. Вбрані у чорні фраки й високі капелюхи, вони стали рядком, їхні бліді скорботні обличчя оберталися за кожним пакунком, видобутим із багажу. Людвика в супроводі втаємниченої в цю справу Анєлі ненадовго віддалилася, щоби виплутати банку з теплих нутрощів сукні. Анєля, попорпавшись у мереживі, безпечно видобула посудину й подала її Людвиці таким жестом, яким подають матері новонаро­джене дитя. Людвика розплакалася.

В ескорті з кількох екіпажів серце Шопена досягло столиці.

Зараз ви читаєте новину «То була явна брехня, хай навіть гарна і зворушлива». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 914
Голосування Андрій Шевченко залишить збірну України після Євро-2020?
  • 1) так, разом з італійськими помічниками перейде до "Мілана"
  • 2) ні, захоче зіграти як тренер на Кубку світу-2022
Переглянути
Погода