Уривок із роману Кадзуо ІШІҐУРО "Не відпускай мене"
Роман-антиутопія Кадзуо Ішіґуро "Не відпускай мене" вийшов 2005-го. Торік в Україні книжку надрукувало "Видавництво Старого Лева". Переклала твір Софія Андрухович.
Дія роману відбувається у країні, що нагадує Велику Британію другої половини XX ст. 30-річна Кет згадує дитинство у незвичній школі-інтернаті Гейлшем. Там виховують людських клонів. Вони – живі донори органів для трансплантації.
Учителі, так звані опікуни, постійно наголошують на тому, наскільки важливо бути здоровими. Навчальна програма заохочує учнів займатися різними видами мистецтва. Нехтують знаннями й навичками, необхідними для життя. Вже дорослі донори Кет і Томмі дізнаються, що Гейлшем – це експеримент для покращення становища клонів. Мета – змінити ставлення суспільства до них як до бездушних постачальників медичної сировини. Через складну політичну ситуацію експеримент не вдався. Інтернат закрили, а клони так і не отримали жодних прав. Їх знову "вирощують" у попередніх умовах.
2010-го американський режисер Марк Романек зняв фільм за романом "Не відпускай мене". У головних ролях – Кіра Найтлі, Кері Малліган та Ендрю Гарфілд
Тепер хочу перейти до наших останніх років у Гейлшемі. Кажу про період від тринадцяти до шістнадцяти років, коли ми закінчили школу. В моїх спогадах життя в Гейлшемі розпадається на два шматки: цю останню еру і все, що було до неї. Роки ранньої юності зливаються між собою, формуючи золоті часи. І коли думаю про той період, навіть про не найкращі миті, все одно відчуваю тепле мерехтіння. Однак останні роки інакші за відчуттями. Не те щоб вони були нещасливі – у мене повно спогадів, які страшенно ціную, – але точно значно серйозніші й понуріші. Можливо, подумки я перебільшувала з глибиною цих відчуттів. Але в старших класах усе різко змінилось: так день переходить у ніч.
Та розмова з Томмі біля ставка сьогодні видається своєрідним маркером між двома ерами. Не те щоб негайно після неї почало відбуватися щось визначне. Але для мене та розмова стала поворотним пунктом. Я почала дивитись на речі інакше. Якщо раніше радше відступала, почувши про якісь непевні теми, то тепер почала задавати дедалі більше запитань – якщо не вголос, то всередині себе.
Та розмова, зокрема, змусила мене по-іншому подивитись на міс Люсі. Одного разу вона забрала нас на англійську. Ми розглядали якусь поезію. Але непомітно перейшли на розмови про солдатів часів Другої світової війни, яких тримали в таборах для військовополонених. Хтось із хлопців запитав, чи огорожі навколо таборів були електричні. А тоді хтось інший зазначив, як дивно, мабуть, жилося в місці, де скоїти самогубство можна було будь-якої миті, просто торкнувшись огорожі. Ці слова були промовлені цілком серйозно, але нам вони здалися страшенно смішними. Ми всі реготали й навперебій щось говорили. А тоді Лора – у типовий для себе спосіб – вилізла на стілець і в істеричному пориві зобразила, як хтось дереться нагору і зазнає удару електричним струмом. На кілька митей у класі все закипіло: кожен щось горланив і вдавав, наче дотикає електричної огорожі.
Незважаючи на бедлам, я не зводила погляду з міс Люсі. Вона дивилась на те, що виробляли учні. На якусь мить я спостерегла на її обличчі моторошний вираз. Після цього вона зібралась, усміхнулась і мовила:
– Добре, що в Гейлшемі немає електричних огорож. Часом трапляються жахливі випадки.
Вона сказала це доволі тихо. І через те, що народ продовжував верещати, її слова потонули в загальному гаморі. Але я почула їх. "Часом трапляються жахливі випадки." Які випадки? Де? Ніхто не вхопився за її слова, тож ми повернулись до обговорення вірша.
Траплялися й інші схожі ситуації. Невдовзі я почала сприймати міс Люсі відмінною від решти вихователів.
Нам було по п'ятнадцять – тривав наш останній рік у Гейлшемі. Ми готувались до гри в раундерс. Хлопці якраз перебували на стадії "насолоди" від гри, оскільки це давало можливість фліртувати з нами, тож того дня нас було близько тридцяти. Злива почалась, якраз коли ми переодягались. Невдовзі ми вже громадились на веранді, накритій дахом павільйону, і чекали, щоб дощ припинився. Але злива припускала дедалі дужче. Коли геть усі поховались під дашком, веранда виявилась повністю залюдненою, і ми безцільно на ній копошились.
Міс Люсі була єдиною присутньою тут вихователькою. Вона перехилялась через перила. Я спостерігала за нею ще пильніше, ніж доти. Мені здалось, що в її позі було щось дивне: вона надто сильно схилила голову і скидалась на звіра, що приготувався до нападу. А за кілька хвилин я раптово усвідомила, що навколо панує тиша, тому що говорить міс Люсі.
Вона обернулась до нас обличчям, спершись спиною на поруччя, на тлі дощового неба.
– Ні, ні, вибачте, мені доведеться втрутитись, – казала вона, і я побачила, що вона звертається до двох хлопців, які сиділи навпроти неї на лавці. – Пітере, мені доведеться тебе зупинити. Я більше не можу тебе слухати, замовкни.
Тоді вона звела погляд, щоб охопити всіх нас, і глибоко вдихнула:
– Добре, послухайте, це адресовано вам усім. Настав час усе вам пояснити як слід. Хлопці, пробачте, що я вас підслухала. Але ви сиділи зовсім близько, тому я нічого не могла з цим зробити. Пітере, чому б тобі не розповісти всім іншим, про що ти щойно казав Ґордонові?
Пітер знизав плечима:
– Ми розмовляли про те, що було б, якби ми стали акторами. Яким життям ми тоді жили б.
– Так, – мовила міс Люсі, – і ти казав Ґордонові, що поїхав би до Америки, щоб отримати найбільші шанси.
Пітер знову знизав плечима і тихо пробурмотів:
– Так, міс Люсі.
Тепер вона водила поглядом по нас усіх:
– Знаю, що ви не мали на думці нічого поганого. Але навколо ведеться надто багато таких розмов. Я чую їх на кожному кроці, і цьому дозволено продовжуватись, а це – неправильно. Якщо ніхто інший не хоче з вами про це говорити, тоді говоритиму я. Проблема в тому, що вам розповідали, не розповідаючи. Якщо бажаєте мати гідні життя, то вам слід і знати по-справжньому. Ніхто з вас не вирушить до Америки, ніхто не стане кінозіркою. І ніхто не працюватиме в супермаркеті – я чула, хтось планував таке кілька днів тому. Ваші життя визначені наперед. Ви подорослішаєте, а потім, перш ніж постарішаєте, ще навіть до того, як досягнете середнього віку, почнете віддавати свої внутрішні органи. Ось для чого кожного з вас створено. Ви не такі, як актори, яких бачите на відео. Ви навіть не такі, як я. Ви з'явились у цей світ із конкретною метою, і майбутнє кожного з вас визначене. Тож краще не кажіть більше таких речей. Невдовзі ви покинете Гейлшем, а там настане й день, коли почнете готуватись до першої виїмки.
Міс Люсі замовкла. Але я мала враження, що вона і далі говорила подумки. Коли вона відвернулась знову і поглянула на спортивне поле, всі ми відчули полегшення.
– Вийдімо назовні. Може, й сонце визирне незабаром, – мовила вона, хоча дощ не послаблювався.
Складно сказати, який вплив мав вибух міс Люсі у павільйоні. Чутки розповсюдились дуже швидко. Однак говорили переважно про саму міс Люсі, а не про те, що вона намагалась нам пояснити. Одні учні думали, що вона на якусь мить втратила витримку. Другі, що її попросили з нами поговорити міс Емілі й решта вихователів. Траплялись навіть учні, які, незважаючи на особисту присутність під час інциденту, думали, що міс Люсі вичитувала нас за те, що надто бешкетуємо на веранді. Але про сенс виступу майже не говорилось. Якщо ця тема виринала, то люди зазвичай реагували:
– Ну і що? Нам же було про це відомо.
Однак саме в цьому й полягала суть того, що сказала міс Люсі: нам "розповідали, не розповідаючи". Кілька років тому, коли ми з Томмі знову все це прокручували і я пригадала про ідею міс Люсі "розповідати, не розповідаючи", він придумав теорію.
На думку Томмі, цілком можливо, що протягом усього нашого перебування в Гейлшемі вихователі уважно й свідомо продумали кожну мить, коли вони повідомляли нам певні факти. Але щоразу ми були недостатньо дорослі, щоб відповідним чином зрозуміти останню отриману інформацію.
Коли вихователі почали читати нам лекції про секс, то зазвичай поєднували їх із розповідями про виїмки. У тринадцять років ми були стурбовані й захоплені сексом і природним чином відсували інші теми на задній план. Цілком можливо, що вихователям вдавалось непомітно проштовхнути нам у голови чимало базових фактів про наше майбутнє. Поєднувати ці дві теми було природно.
Окрема тема стосувалась нашої нездатності мати дітей. Міс Емілі часто читала лекції про секс. Одного разу вона принесла з класу біології скелет у натуральну величину, щоб продемонструвати, як це робиться. І раптом, залишивши його на столі, зігнутим у непристойній позі, вона обернулась і почала розповідати, як нам слід пильнувати, з ким саме займаємось сексом. Не тільки через хвороби. Але також тому, що "секс впливає на емоції у спосіб, про який ви навіть не підозрюєте". Нам слід було з надзвичайною обачністю підходити до сексу в зовнішньому світі. Там люди навіть бились і вбивали одне одного через те, хто з ким займався сексом. Бо відрізнялись від нас, учнів: вони могли мати від сексу дітей. Ось чому їм було так важливо, хто з ким займався цим.
Врешті-решт ми ввібрали багацько інформації. Пам'ятаю, як у той період відбулась помітна зміна у способі, в який ми наближались до території, що оточувала тему виїмок. До того часу ми робили що завгодно, щоб тільки уникнути цієї теми. Але десь із досягненням тринадцяти років почали змінювати ставлення. Все ще не обговорювали виїмки і все, що їх стосувалось. Натомість почали з них жартувати – приблизно так само, як жартували про секс. Правило не обговорювати виїмки безпосереднім чином і далі діяло і було непохитніше, ніж досі. Але тепер вважалося нормальним, майже обов'язковим, час від часу жартівливо натякати на те, що нас чекало попереду.
Це добре ілюструє випадок, коли Томмі поранив лікоть. Рана була не надто велика. Його послали до Круколицьої, щоб та її оглянула. Томмі повернувся майже одразу з приклеєною до ліктя квадратною пов'язкою. Через кілька днів він зняв її і відкрив щось на стадії між загоюванням і все ще відкритою раною. Де-не-де почали утворюватись шматочки шкіри, а з-під них проглядали червоні місця. Ми якраз мали ланч, тож усі оточили Томмі, щоб прогудіти: "Уеее!" А тоді Крістофер, старший від нас на рік, із кам'яним виразом обличчя сказав:
– Шкода, що вона саме на цій частині ліктя. Якби була деінде, було б не страшно.
Томмі захвилювався і запитав, що він має на увазі. Крістофер продовжував їсти, а тоді промовив із байдужістю:
– Якщо рана саме там, на лікті, ти можеш розстібнутись. Для цього вистачає лише швидко зігнути руку. Не тільки цей клаптик, а цілий лікоть може розстібнутись, як сумка.
Томмі сказав, що Круколиця ні про що таке його не попереджала. Крістофер стенув плечима:
– Звичайно, бо вона думала, що тобі про це відомо. Це всім відомо.
Народ схвально забурмотів.
– Ти мусиш постійно тримати руку випростаною, – сказав хтось інший. – Згинати її небезпечно.
Наступного дня Томмі ходив, тримаючи руку нерухомо. Він мав стурбований вигляд. Наприкінці дня, коли ми виходили з класу мистецтва, Томмі сказав мені в коридорі:
– Кет, можна тебе на кілька слів?
– Не те щоб я надто хвилювався чи щось таке, – почав він, відвівши мене набік. – Просто хотів перестрахуватись, оце й усе. Мені потрібна допомога, Кет.
Він пояснив, що під час сну може легко зігнути лікоть.
– Мені постійно сниться, що б'юсь із огромом римських солдатів.
Я його трохи порозпитувала. Стало зрозуміло, що до нього підходили різноманітні люди і повторювали застереження Крістофера. Томмі розповіли історію про учня, який пішов спати з порізаним, як у нього, ліктем, а прокинувся з оголеною до скелета рукою. Навколо кісток тріпотіли клапті шкіри.
Томмі просив мене допомогти йому прив'язати до руки планку, щоб утримувати її нерухомою впродовж усієї ночі.
– Іншим я не довіряю, – сказав він, тримаючи товсту лінійку, якою хотів скористатись. – Вони можуть зумисне зробити так, що вночі вона не триматиметься.
Я знала, що рано чи пізно він довідається правду, але в ту мить не могла розповісти її. Все, на що була здатна, це запитати:
– Круколиця сказала тобі, що ти повинен таке зробити?
– Ні. Але уяви, як вона розлютилася б, якби мій лікоть зіслизнув із руки.
Я пообіцяла перев'язати йому руку – в 14-й кімнаті за півгодини до нічного дзвінка. Але склалося так, що мені не довелось нічого робити, оскільки Томмі дізнався правду раніше.
Приблизно о восьмій вечора я спускалась головними сходами і почула вибух сміху з першого поверху. Одразу здогадалась: сміх стосується Томмі. Я зупинилась на прольоті другого поверху і перехилилась через поруччя якраз тоді, коли Томмі виходив із більярдної, голосно тупаючи ногами. Я хотіла вийти за ним у вечірню темряву і впіймати ще до того, як він дістанеться гуртожитського будиночка. Але тоді пригадала, що пообіцяла прив'язати йому до руки планку на ніч, і тому не поворухнулась. Лише повторювала собі: "Принаймні у нього не сталось істерики".
Ідея про "розстібання", яка виникла під час історії з ліктем Томмі, стала серед нас постійним жартом, пов'язаним із виїмками. Полягала вона в тому, що, мовляв, коли настане час, ти зможеш просто розстібнути якусь частину свого тіла, нирка чи щось інше вислизне зсередини – і ти її віддаси. Не те щоб цей жарт видавався нам дуже смішним. У такий спосіб ми радше псували одне одному апетит. Наприклад, розстібаєш печінку і кидаєш її на чиюсь тарілку – в такому стилі.
Томмі не подобалось, коли знову виникали теми про розстібання. Але на той час ми вже не сахалися від згадки про виїмки, як робили на рік чи два раніше. Також не думали про них із надмірною серйозністю, не обговорювали. Справа з "розстібуванням" була типовим прикладом того способу, в який нам на голови валилась тема виїмок, коли нам було по тринадцять років.
Міс Люсі правильно подала це, коли через кілька років говорила про те, що нам "розповідали, не розповідаючи". І мені здається: її звернення того дня таки спричинило зміну в нашому ставленні. Саме відтоді жарти на тему виїмок зникли.
– Цікаво, – сказав мені Томмі, коли пригадували все це кілька років тому. – Ніхто з нас тоді навіть не подумав про те, як почувалася сама міс Люсі. Нас не занепокоїло, що, можливо, вона вляпалася в неприємності через те, що сказала нам. Ми були такі егоїстичні.
– Але ти не можеш нас звинувачувати, – заперечила я. – Нас навчали думати одне про одного, але не про вихователів. Нам не спадало на думку, що вони теж бувають різні.
– Але ж ми вже були достатньо дорослі, – мовив Томмі. – В тому віці це вже мусило бути для нас очевидним. Проте не було. Ми не думали про міс Люсі. Навіть після того випадку, коли ти її побачила, – пам'ятаєш?
Томмі говорив про ранок на початку нашого останнього літа в Гейлшемі, коли я наткнулась на неї у кімнаті 22. З того часу навіть нам мусило бути очевидно, якою стурбованою стала міс Люсі. Але ми не намагались поглянути на ситуацію з її кута зору, і нам навіть до голови не приходило підтримати її – словом чи вчинком
2 
35413
Коментарі