Як минув день на IV "Книжковому Арсеналі". Цьогоріч його відвідали 42 тисячі читачів, письменники з 10 країн та понад 100 видавництв
П'ятниця, 11 квітня, 13.43
– Ні, не дам і не проси, – 60-річна поетеса Людмила Таран відмовляє подрузі позичити гроші на книжку. Біля розкладки альбомів світового живопису, виданих "Комсомольской правдой в Украине", не зникає черга.
– Та дивись, Сіслей по 15 гривень. Я його давно хочу, – наполягає поетеса Наталя Клименко, 59 років. – І це ж культурні люди. Вони скоро будуть Москву окуповувати.
– То будеш "Комсомольскую правду" підтримувати? – Людмила Таран грошей не дає. – Не дивлюсь російських фільмів. Книжки російською навіть не знаю, чи читаю. Певно, ні. Хоча серед них є нормальні письменники. Але це якесь відторгнення. Моя культурна оболонка витончилась цими подіями. Коли дивилася, як колошматили Царьова, подумала, що теж хотіла б долучитися. І дуже багато депутатів є, на жаль, яких би з насолодою погамселила. Раніше думала, що я мирніша і християнніша.
13.51
– Видавці кажуть, що за перші дні в них купили книжок більше, ніж за весь попередній "Арсенал". Люди втомилися від політики, – 61-річний львівський письменник Юрій Винничук шукає вільний столик у кафе в холі. В правій руці тримає келих пива, у лівій – збірки "Чилійські казки" та "Спадщина".
– Ринок уже чекає книжок про Майдан. Але мусить пройти кілька років, щоб глибше його осмислити. Література стане гострішою, а поки що вона млява й напівсонна. Я про Майдан не хочу писати. У мене незакінчені два романи. Один про події у Львові ХVII століття напередодні штурму козаками. Тоді для польсько-єврейсько-українського міста вони здавалися варварами, а не визволителями. Головні герої – кат і дівчина, яку він рятує. Її звинуватили в чаклунстві й хотіли стратити. Якби не Майдан, то на весну вже видав би. Робота не йшла зовсім. Кожен день прикипаєш до телевізора, щогодини перевіряєш новини. Рано встав, одним оком дивишся телевізор, поки зуби чистиш – слухаєш, що там говорять.
Другий роман – про мого батька. Він був в УПА, врятував єврея Ізю, з яким учився. Німці відпускали українців із "визволених" теренів. Тому українцями записувалися всі, навіть калмики та узбеки. Була спеціальна комісія, що визначала національність за вимовою. Галицькі євреї розмовляли українською, але гаркавили. А для росіян було перевірочне слово "паляниця". Мій тато був у комісії, то йому вдалося врятувати друга. Коли після війни батька арештували, то вже Ізя допоміг йому, бо євреї були тоді всюди.
14.05
Художник і директор видавництва "Комора" 43-річний Ростислав Лужецький показує нове видання листування Оксани Забужко з мовознавцем Юрієм Шевельовим. Робив до нього обкладинку – на білій стіні чотири дірки, подібні до слідів куль. Це – фото місця, де зняли пам'ятну табличку Юрієві Шевельову минулого вересня.
– Я побачив це в сюжеті Харківського телебачення. Попросив місцевих друзів піти сфотографувати в гарній якості – наступного дня все заштукатурили, щоб приховати. Довелося витягувати з кадру. Вчора Петро Порошенко придбав цю книжку. Розповів йому історію обкладинки, він сказав, що якраз планує відновити цю табличку.
14.57
26-річна киянка Олена Шеремет намагається одною рукою застібнути набитий рюкзак. Другою притримує дитину. 7-місячний Остап крутиться в неї на коліні й гризе іграшку.
– Поки що обмежую себе в купуванні книжок, бо їх у нас вже гора, – Олена садовить малюка, який мало не з'їхав на підлогу. – Дитячі почала закуповувати ще вагітною. Зараз звертаю увагу на книжки-картонки для найменшеньких. Купили чудову "Лічилку", яку зробила львівська студія "Аґрафка". Також дуже гарні книжки російських видавництв "Рожевий жираф" і "Самокат". На цей товар у нас бойкот не поширюється. Тим більше, дівчата з видавництва "Рожевий жираф" підтримують Україну. Цей російський психоз – дія пропаганди, а люди зі сфери культури їй менше піддаються. До того ж наукову літературу ми читаємо через російські переклади, бо в нас їх просто немає. З радістю би купувала польською або англійською, але тут їх не знайдеш.
16.26
– А це хто? – показує відвідувачка на чоловіка в помаранчевих джинсах біля телекамер.
– Шоумен Антін Мухарський, – пояснюю. – Знаєте такого?
– У нього багато дітей, – фіксує його на плівковий фотоапарат і йде.
– Нашу культуру треба нагло поширювати на інші території, – розповідає 44-річний Антін Мухарський. – Зараз почуваюся набагато повноцінніше, ніж американець і англієць. Будь-яка культура, щоб вижити, має атакувати. Як помідори з банки – треба споживати. Потрібно знайти спосіб донесення нашого помідорчика, а не насолоджуватись десятками законсервованих картин. Вони гниють, а мають збурювати простір навколо. Європа вже затхла, там усе перетворилося на купи-продай. Збираються куратори й кажуть: "Кого розкрутимо?" Когось підносять, а потім капіталізують його творчість. Там усе – розрахунок. Штучний помідор і справжній на вигляд однакові, але справжній – смачний. В Україні пройшла революція і мистецтво без ГМО.
Коли людей убивали на Майдані, Європа весь час приймала резолюції про стурбованість. Ми потрібні лише собі. Були дітьми, дивилися, хто в нас папа – Європа, мама – Росія. Батьки розлучені, в страшенних контрах, а дитину використовують туди-сюди. А дитя виросло, сказало: "Cама розберусь".
Є велика небезпека повторити історію 100 років тому. Теж був розквіт, а потім розстріляли митців. Поруч із нами хижа й хитра імперія. Завдання України – розвалити її. Радянський Союз розвалився не через війну, а зсередини. СРСР починався з "Бога нет", значить – усе можна. А путінська Росія – "Абсолютної правди не існує", значить можна говорити, що завгодно. Доки вона не розвалиться, у нас постійно буде війна. Ми на першій лінії оборони.
У селі Плесецькому під Києвом Мухарський має хату з погребом. Каже, що в разі війни є куди сховати п'ятьох дітей. Сам піде в партизани.
17.08
Чоловік у окулярах просить закурити в Оксани Забужко. Вона не знаходить запальнички. Ту дістає її співрозмовниця.
– Запаліть чоловіка, – каже Оксана Стефанівна. За хвилину йде на свою презентацію до стенда Meridian Czernowitz.
– Це книжка про все, що ви хотіли дізнатися про Забужко, щоб її не читати, – 53-річна письменниця розпочинає "Монолог за келихом червоного сухого".
Її слухають близько 400 осіб, більшість – стоять. Розказує про нову книжку "Український палімпсест" – розмову з варшавською журналісткою Ізою Хруслінською.
– У поляків є жанр інтерв'ю-ріка. Книжка вийшла як спроба пояснити 23 роки української незалежності з усіма генетичними хворобами нашого суспільства. Тому цієї зими в Польщі вона стала "підручником по Майдану". Допомагала зрозуміти смисли тієї України, що вихлюпнулась на вулиці і стала видимою. Хтось із політиків писав: "Ось вона – незалежність, це коли луганський бізнесмен Володимир Рябов зі своєї власної дачі знімає бетонні блоки, загороджує дорогу на схід і копає на своїй ділянці протитанковий рів". От холера ясна, підбирайте терміни – це не незалежність, а бездержавність. Ми фінансуємо не його, а керівників Адміністрації президента, які в цей час ловлять рибу. Цю іншу Україну завжди недооцінювали в західних ЗМІ, які переважно обговорювали українських політиків, а суспільство побачили лише цієї зими на Майдані.
– У пані Оксани кожне слово, як афоризм, – засновниця конкурсу "Коронація слова" Тетяна Логуш чекає, щоб сфотографуватися з авторкою. – На конкурс ми приймали твори до 1 грудня. То одна встигла надіслати роман під псевдонімом "Марічка з Майдану". Після помаранчевої було багато творів про революцію. Університет Шевченка виділив окрему відзнаку за найкращий патріотичний твір. Цьогоріч надіслали романи про Богуна, Вінграновського, Сковороду. Раніше ж писали про що завгодно. Україна посідає своє законне місце.
17.45
– Дякую за Шаландона! Дякую, що ви є, – філософ Володимир Єрмоленко з келихом білого вина тисне руку перекладачеві Петру Таращуку. Говорять про книжку француза Соржа Шаландона "Повернення в Кіллібеґс", яку той переклав.
– Дуже раджу цей роман, – говорить Єрмоленко. – Він про Ірландію. Це дуже важливо для нас – зрозуміти ірландців. Бо контекст той самий – боротьба проти колонізатора. Також прекрасний роман "Чоловіки" Лорана Мовіньє про алжирську війну. Ці події – спроба утримати колишню колонію, те саме, що відбувається у нас зараз. Історія не є революційною чи еволюційною. Історія – це велика еволюція, що проходить через революції. Французька історія – це дуже багато різних революцій. Суспільство не змінюється однією. Наша проблема, що ми провели революцію, розчарувалися, і все. Тепер провели другу – і знову розчаровуємося. Але не можна цього допускати. Кожна революція зазнає локальної поразки, але в тривалості виграє.
Під час Майдану багато працював із французькими журналістами. 90 відсотків із них – на нашому боці. Бо це в їхній крові, це теж бунтарська нація. А от з росіянами інакше. Інтелігенція давно налаштована революційно. Але немає народного бунтарства. Народ любить владу і царя. А в нас народ ненавидить владу, і в цьому велика відмінність. І тому в нас є база для змін.
18.05
– Ви сьогодні продаєте? – запитую у 43-річного письменника Андрія Кокотюхи.
– Продають у книгарнях, а тут переконують відвідувачів купить, – каже з-за стенду видавництва "Нора-Друк". – Візьміть "Легенду про безголового", де головний герой – жінка і, попри таку назву, немає сцен насілія, крові і матюків. Хіба бухають мужики протівниє. Це моя єдінствінна книжка про женщіну. Блондинка тікає від маніяка, як у Хічкока.
Про Майдан у січні 2015-го почну писати. Сюжет уже закінчений в голові. 2005-го вийшли 73 книжки з "помаранчева революція" у назвах. Художньої літератури майже не було, видавали свої колонки, щоденники чи фотоальбоми. Нічого ще не закінчилось, тому рано писати. Треба, щоб відійшли емоції, бо від них до пафосу – один крок.
Пишу російською і українською. Мене давно стриже парихмахерша зі Слов'янська. Ще з того часу, коли писав у женскій журнал сексистські статті. Постійно вступає в дискусію, що я нє прав. Коли почав ходить із бантіком, питає: "Ну, как там? Я боюсь, на Майдан не пойду". Питаю, чи пам'ятає Врадіївку – ні. Розказую. Вона: "Ужас какой! У нас на Донбассе люди бояться, что из Киева приедут бандеровцы. Буду голосовать за Добкина. Он слышит Донбасс".
19.13
З картатої сумки на "кравчучці" продають нову книжку 26-річного Леся Белея "Ліхіє дев'яності: Любов та ненависть в Ужгороді". По залі – мультифруктовий аромат жувачок Love is, якими пригощають слухачів.
Книжка – це художній репортаж про 1990-ті в Ужгороді. Лесь Белей поєднав власні спогади дитинства з історіями старших ужгородців. Серед героїв – бармен ресторану в готелі "Інтурист". Пригадує, як проводили дозвілля місцеві рекетири.
– Одного ублюдка так побили, що він не міг говорити. Сидів за стойкою і написав мені на папірчику: 200 грам водки. Я приніс і запитав: як ти будеш пити, якщо говорити не можеш? Коли рухав якимось м'язом обличчя, то рани тріскали і з них текла кров. І я йому лійкою заливав, а він ковтав, – зачитує автор фрагмент книжки.
Також розповідає про суто закарпатські тренди 1990-х. Наприклад, "чемоданом" тут називали авто, в якому нелегально переправляли пальне через кордон. Заправляли повні баки і деяку відстань машину штовхали, щоб зекономити бензин. Також із тих часів у закарпатців звичка на вокзалах за кордоном говорити іноземними мовами. Так шифрувалися від мафії, що визначала земляків за українською. Для автора символом 1990-х є періоди відключення світла.
– Хоча, можливо, що це до нас ще повернеться, – усміхається Лесь Белей.
20.15
Видавець Святослав Померанцев заносить стійки з книжками ближче до стенда Meridian Czernowitz. Два томи падають йому на голову.
– Знал, что так случится, – бубнить Померанцев.
– Тарас Григорович Шевченко, – оголошує у мікрофон син видавця 8-річний Семен у футболці з Angry Birds. Декламує гімн України, а потім – "Заповіт".
Помічник видавця несе за стенд пластикову каністру з червоним вином. Його розливають гостям, які пригощаються мацою з коробки на столі. 61-річний Лесь Подерв'янський фотографується з читачками.
– Покидаем помещение, – підходять охоронці
– А чого це ви мовою окупантів класиків женете? – сміються з них дівчата з келихами.
– Я могу и по-украински, – відказує охоронець. – Покиньте приміщення. На выход!
– Сатрапи самодєржавія, – кидає їм услід Подерв'янський.
Книжка "Український палімпсест" Оксани Забужко в цифрах:
1 тиждень провела Оксана Забужко з журналісткою Ізою Хруслінською в польському замку Клічкув. Цілими днями записували інтерв'ю. Оксану Стефанівну "зворушив старосвітський магнітофон, на який наговорили велику кількість старосвітських бобін"
500 приміток написала Іза Хруслінська до польського видання книжки
15 дзвінків за півгодини з невідомих українських номерів отримувала Забужко у день презентації книжки в Любліні в листопаді. Тоді оголосили, що Україна не підписуватиме Угоди про асоціацію з ЄС
4 
35413
Коментарі