Для книжки "Фотографії розповідають" використали світлини з колекції Фінського музею фотографії та знімки з альбомів українських родин 1930–1980-х років.

– Українці все частіше продають свої сімейні фотоархіви на блошиних ринках, інтернет-аукціонах. Зазвичай віддають за безцінь. Позбуваються пам'яті про рідних, щоб звільнити місце в шафах, – каже співавторка книжки Катерина Радченко, 33 роки.

Розповідає про основні фактори, які вплинули на формування стилістики й сюжетів у побутовій фотографії українців.

Обличчя рідних та знайомих випалювали, вирізали, замальовували на фотографіях від початку сталінських репресій у 1930-х. Ще частіше спільні світлини з арештованими знищували.

Пошкоджені фото свідчать про емоційну прив'язаність до зображуваної людини. Хоч обличчя вже не видно, рідний силует прагнули зберегти. Пізніше ця тенденція перебралася в побут. Коли пари розходилися – на спільних фото вирізали обличчя того, кого хотіли забути.

 

Розфарбовані чорно-білі знімки називали "луріки". В Україні центром художньої ретуші був Харків. Там до 1939-го працював фотограф із Риги Яків Данилевський. Щоб догодити клієнту, часто підправляв знімки за допомогою ретушерів.

Ретуш бувала двох категорій. Технічна – здійснювали на негативі з тушшю і пластиком. Художня – ­тонша, застосовували олівці, пензлі, акварель або пастель. Деякі ретушери якістю роботи досягали рівня художників.

Моду підхопили в невеликих містечках і селах. Люди хотіли додати до своїх фото фарб. У 1960-х "лурьйовщики" їздили на гастролі. Іноді замовники просили домалювати до зображення нові елементи. Наприклад, зробити так, що людина стоїть не на полі, а біля озера. Або що скаче на коні.

З людських тіл формували різні фігури та конструкції. Фіксували на плівку. Такі знімки були поширені в 1920–1930-х роках. Прикладом є фото з дитячих таборів і шкіл. Діти робили "зірочки", "серп і молот" – ідеологічні символи.

Було багато фотографій на тлі пам'ятників – Леніну, танку Т-34, крейсера "Аврора" в Ленінграді. На таких світлинах часом зображено по 50–100 осіб. Іноді не можна розгледіти ні обличчя, ні постаті. Важливим об'єктом стає не особа, а пропорція відповідно до пам'ятника. Люди сприймаються перш за все як колектив.

Почалася мода під час конференцій, з'їздів, весіль фотографуватися разом на тлі монументів Дзержинському чи Ватутіну. Різницею розмірів людей і пам'ятника показували важливість того, що за спиною. Мармуровий комуністичний діяч є вагомішим, ніж людина в кадрі.

У СРСР килим на стіні був символом достатку родини. Під ноги його клали рідше. Хотіли, щоб зберігся якнайдовше. Килимом утеплювали приміщення, робили звукоізоляцію тонких стін панельних будинків. Він ставав центральним об'єктом кімнати. Всі найважливіші сімейні події радянської людини відбувалися на його тлі.

У XIX ст. фотографувалися з велосипедами, а в кінці 1980-х – з мотоциклами або з магнітолами на шиї. Прийом популярний і досі: чоловіки знімаються на тлі дорогих, часто чужих машин, а дівчата – з позиченими квітами.

×