Для нинішнього покоління неприйнятно плазувати перед начальством чи боятися чиновників. Їм важко щось нав'язати. Прагнуть вирішувати проблеми самостійно, – каже письменник Тарас Антипович.
Президент Володимир Зеленський скасував парад до Дня Незалежності. Це правильне рішення?
– Вважав, якщо дистанціюватиметься від війни, вона якось розсмокчеться. Спричинив конфлікт із громадянським суспільством. Воно виховане майданами і війною.
До влади прийшов багатоголовий колективний організм. Одна голова каже так, друга – інакше. Ми не можемо вловити, що йде від президента, а що – від наближених до нього. Вони не мають державницького інстинкту. Діють суто з погляду піару: важливе лише те, що може захопити увагу найширшого загалу.
Ветерани і волонтери вирішили провести Марш захисників. Про участь заявили понад сім тисяч осіб, за даними організаторів.
– Маємо розкол між активною частиною суспільства та владою.
"Слуги народу" загравали з російською темою, аби зачепити електорат на сході й півдні. Їхня кавеенщина родом із совка. Існують у гуманітарному полі "русского мира". І Зеленський уже зробив серію заяв – "припинити стріляти", "домовитись посередині". Громадянське суспільство чутливе до таких речей. Це режим класичних популістів. Протиставлення широких мас елітам. Вони зіграли на цьому – стали "слугами народу", який страждає від гноблення еліт.
Про що свідчать результати президентських і парламентських виборів?
– Ми проспали те, що дрімало в народі. Соціологія показала, що попри європейський тренд найпопулярніший політик для українців – Лукашенко, білоруський диктатор із замашками голови колгоспу. У нас сформувалася шизофренічна політична культура – хочемо жити, як у Європі, а президента мати – як у постсовку. Зеленський поводиться у стилі Лукашенка. Гастролює по регіонах, викликає начальників, обзиває, виганяє із залу.
Україна розвивається гойдалками. Проєвропейський етап, потім – проросійський, потім – знов проєвропейський. Зеленський як представник сходу відчув, що м'яч – на їхньому полі.
Наш народ швидко зачаровується. І ще швидше розчаровується. На "медовий місяць" цій владі соціологи дають щонайбільше рік.
Що має зробити ця влада?
– Порошенко стабілізував країну у надскладних умовах. Але в межах олігархічної системи. Зеленський мусить продемонструвати реальну боротьбу з корупцією. Люди хочуть, щоб летіли голови у верхах, а своєї корупції воліють не помічати. Більшість хоч раз давали 100 гривень медсестрі за фальшиву довідку чи влаштовували дитину в дитсадок за цукерки й коньяк директорці. Зеленському для збереження образу борця з корупцією достатньо обрати кількох жертв на верхівці піраміди. Політологи рекомендували такий план Порошенку 2014 року. Але він з усіма вибудовував баланс, не задовольнив запит на посадки. Міг розірвати колишніх "регіоналів". Зокрема, Юрія Бойка зробити демонстративною жертвою. З його вишками журналісти розібралися давно, а Генпрокуратура досі не може.
Яке місце України у світі?
– Ми – однозначно частина демократичного світу. Але наша демократія хаотична. Європа не знає, як вибудувати з нами взаємини. Ми для неї – непрогнозований суб'єкт. Наше бажання зблизитися їй лестить, але сваритися з Росією не хоче. Вихід єдиний – терпляче зміцнювати свою державу. Мусимо щось запропонувати в економічному сенсі. Створити правила гри, в які забажає ввійти світовий бізнес. Тоді вони захочуть захищати Україну від дестабілізації.
Україна є місцем для втілення найсміливіших ідей?
– Французький політолог Домінік Муазі доводить, що світом правлять три головні емоції – надія, страх і приниження. Кожна нація демонструє якусь одну. Якщо прикласти його теорію до України, ми – країна надії. Наші майдани – рухи надії. Навіть голосування за Зеленського було частково продиктоване нею.
Росія живе приниженням, відколи втратила імперський статус. Хоче за це помститися Заходу і республікам, які відкололися. Москві ми завжди будемо ворогами.
У нас справді країна можливостей, але вони часто здобуваються хибними шляхами, через дерибан і залучення до злочинних схем.
Часто кажуть, що справжню незалежність Україна здобула 2014 року.
– Країна досі бореться – через війну, дипломатичні й економічні канали. Незалежність здобуваємо сьогодні. Це процес, а не результат. На порядку денному – повернення територій. Росія на захоплених землях веде тактику випалених мізків. Люди перебувають у мильній бульці, віддаляються від України.
Як можна назвати період із 1991-го по 2014 рік?
– Виброджували, як вино. Продемонстрували життєздатність як народ і держава. Навіть в умовах війни й ударів у спину показали, що наше суспільство сильніше за інституції. Коли почалася війна на Донбасі, ми не мали ні спецслужб, ні армії. Але волонтери й добровольці втримали країну в перші критичні місяці. Люди сказали, що хочуть мати свою державу. Під окупацією опинилися території, які менше хотіли цього. Свідомість населення – ворота, в які заходить агресор. На більшій частині України вони зачинені.
Раніше ми голосували за бандитів, знаючи – хто вони. Рівень моралі у виборців був такий низький, що обрали Віктора Януковича з двома судимостями. Далася взнаки відсутність політичної культури, антикорупційної гігієни.
До непристойності любили Росію, її масову культуру. Спільний пострадянський простір допомагав тримати нас у своєму лоні. Зараз відрубуємо щупальця "русского мира", але повільно. Українці досі слухають російський реп, ллють сльози від російських мелодрам і знімають серіали для росіян.
На початку 1990-х мали більший потенціал, ніж Польща. Чому Варшава змогла, а Київ – ні?
– Різниця у ступені скаліченості мізків. Совок – це передусім повна неефективність держави, економіки і самих людей. Українцям розмили національну ідентичність. Зробили так, що регіони жили в різних реальностях. У Запоріжжі ставили пам'ятник Сталіну, а в Тернополі шанували Бандеру. Країна не може так жити. Зараз ми її зшиваємо. Але відсутність чіткої візії у влади призводить до тупцювання на місці.
Поляки мали релігійну єдність, вони завжди були передусім поляками. У нас же виявився вдалим експеримент створення "радянської людини". Третина населення досі романтизує Союз.
Де в державному чи суспільному житті ще багато совка?
– Це небажання донести непотріб до смітника. Мрії про халяву від доброго царя. Відсутність толерантності й усвідомлення себе частиною держави. Із таких відповідальностей кожного складається відповідальність народу за країну. Натомість маємо уявлення, що держава – погана, а ми – класні. Але вона – це ми. Ми або спричинили її стан, або допустили його. 2010‑го за Януковича проголосували 12,5 мільйона, а ті, хто його не підтримував, це допустили. Не висунули переконливої альтернативи. Якщо добро обирає нейтралітет, то зло перемагає автоматично. У нього більше жаги до влади.
Як можна оцінити Революцію гідності для сучасної історії?
– Вона була відповіддю на велику проблему – втрату особистої й національної гідності. Винесла її на порядок денний. Була реакцією на правління Януковича, який втоптав країну в лайно.
Нам не про все розповіли. По-справжньому її оцінять історики років за 50. Скидається на те, що, крім "Беркута", на Майдані були російські сили, які хотіли, щоб Янукович заплямувався у крові і став для Європи кривавим диктатором. Щоб не мав із ким спілкуватися, крім Росії. Так було з Кучмою після касетного скандалу.
Усе переламав український народ. І Янукович побіг. Суспільство у вирішальний момент виявляється сильнішим за владу. Коли бере справу у свої руки – виграє. Волею мільйонів неможливо нехтувати. Але Небесна сотня стала важкою раною, після якої революцій не хочеться. Країна повинна еволюціонувати. Це завдання нашого покоління. Нинішні 40-річні українці, напевно, не житимуть у розвиненій державі. Польща відірвалась років на 20. Але маємо модернізувати все, що тільки можна.
Що показали останні п'ять років?
– Країна збереглася. Народ навчився збиратись докупи і взаємодіяти. В України з'явилася суб'єктність на світовому рівні. Порошенко зміг вибудувати міжнародну комунікацію. Продукт цього процесу – безвіз. Хоча були і провали.
Коли нація починає демонструвати своє "я", знайдуться ті, кому це не до вподоби. Маємо тертя з угорцями й поляками. Вони звикли, що Україна себе не маніфестує. Але часи змінюються. Звикнуть.
Відбудова армії майже з нуля – теж результат цих п'яти років. Свинарчуки підклали свиню зі скандалом в оборонці. Через таких друзів Порошенко втрачав довіру. Але він залишиться президентом, за яким є справжні результати.
Через важкі жертви ми продемонстрували волю до змін.
Чи вдалося нам вирватись із зони впливу Росії?
– Квоти стали позитивною складовою гуманітарної політики. Але вирватися не змогли. Проросійські сили скуповують телеканали. Медведчук має свою медіа-імперію. Ніхто не дав по руках. Медіаспроможність Медведчука – інформаційна бомба, підкладена під Україну.
Ми програли спочатку на інформаційному полі, а потім зайшли танки. Люди в Криму і на Донбасі роками сиділи на російських каналах і бачили світ крізь викривлену призму. Медведчук підхопив цю естафету.
Країна довго не виробляла свого продукту масової культури, а позичала російський. Тепер пожинаємо плоди. Мій видавець Іван Малкович каже, що не бореться з російською книжкою, а змагається за якість української, щоб дитина в книгарні до неї потягнулася. Маємо створювати критичну масу якісних речей.
У нас важко організувати вечірнє шоу зі своїми знаменитостями, бо їх бракує. Маємо співаків, яких хочуть слухати: Вакарчук, Дзідзьо. Але важко знайти акторів і актрис, на яких миттєво зреагують. Ми їх не виростили, бо фактично не знімали свого. Актор має зіграти в десятках стрічок, стати пізнаваним. Сильного фільму без потужної економіки не буває. Зараз у нас народжується кіно.
У нас є еліта?
– Є. Передусім у культурній сфері. Еліта – це люди, що формулюють сенси, під якими готові підписатися широкі суспільні кола. Есеїстика Андруховича й Забужко багато важили. Жадан став більше ніж поетом – очолює громадські й благодійні рухи. Еліта формулює візію майбутнього і ставить діагнози країні. Наприклад, Забужко вміє пояснити, де український народ облажався.
Маємо ініціативну групу "Першого грудня" – це рада старійшин. Нагадує про добре, розумне та вічне.
Проблема – з політичною елітою. Але вона й не могла з'явитися, бо її винищували під корінь багато десятиліть. Цілі покоління літераторів і громадських діячів змололи жорна СРСР. Народ змушували виживати за рахунок пристосуванства. Ця модель поведінки характеризувала нас довгий час. Для покоління ровесників незалежності неприйнятно плазувати перед начальством чи боятися чиновників. Їм важко взагалі щось нав'язати, прагнуть вирішувати проблеми самостійно.
Ви казали, що у 1990-ті ваша рідна Полтава не сприймала нічого українського.
– Я жив там до 17 років. Пам'ятаю атмосферу межі 1980-х і 1990-х. Нам зуміли навіяти, що українці – другосортні. Ми почали соромитися свого. У Полтаві затюкували українську мову. Школярі соромилися своєї баби із села. Поїхав учитися у Львів і побачив різницю. Але відсутність національної гідності різною мірою була притаманна всім регіонам.
Полтава дивиться на Київ. Леніна завалили спочатку в столиці, потім у регіонах. Всюди були свої майдани.
Раніше російська була офіційною мовою вулиць, а українською говорили вдома. Зараз відбувається спокійна еволюційна дерусифікація. Головне – щоб "слуги народу" її не спинили.
У 1990-ті була мода "на бидлячість". Який тренд у суспільстві зараз?
– Нарцисизм соціальних мереж. Ми – частина селфі-людства, яке продукує часто фальшиві образи щастя, успіху, самореалізації. Те, що раніше маркували як нескромність, стало нормою.
Мета сучасної людини – засрати світ своїм контентом. Ми весь час силкуємося перетягнути на себе увагу інших, бути поміченими. Культурний продукт змушений конкурувати з усім глобальним контентом. Раніше людина мала вибір – книжка, театр, кіно. Зараз є купа всього – відеоблоги, пости, фото. Тисячі друзів, які потребують уваги. Селфі-людство тоне в понтах, самозамилуванні й інфантилізмі. Всі намагаються якось капіталізувати свій нарцисизм.
Популярний той, хто яскравий. Про сенси не йдеться. Трапм і Зеленський – тому докази.
Деякі люди подорожують не для вражень, а для фоток у соцмережах. Звалити з України хоча б на тиждень стало одним із головних показників успішності. Так проявляється наш комплекс меншовартості. Україною ми не дуже хизуємося. Треба змістити акценти. Ми живемо в красивезному кутку Європи. Треба подорожувати світом, але припинити втікати з дому. Бо нас замістять вихідці з Азії та Африки.
Ухвалили закон про мову. Чому це важливо?
– Де немає української, не буде й України. Мова – головний чинник ідентичності. Без неї ми – частина Росії. Гнобити російську ніхто не збирається, треба лише відвоювати позиції української. Це акт історичної справедливості.
Кількість видавничих україномовних новинок неймовірно зросла. Я не встигаю прочитати все, що хотів би. Українізація потрібна й вигідна.
Ви пишете про майбутнє. Якою буде Україна за 10 років?
– Тренд популізму пережуємо й виплюнемо. Прагнутимемо реальної роботи державного механізму. Сподіваюся, матимемо реалістичнішу оцінку себе і світу.
Досі маємо багато міфів. Віримо, що Європа хоче нас мати в ЄС. Насправді, вони бояться розширення. Росію повернули до Парламентської асамблеї Ради Європи. Активна підтримка України в світі – міф. Геополітично Європою керує страх. Бояться нашестя біженців і терористів. А ще прийдуть незрозумілі українці й відберуть робочі місця. Україна досі не довела їм своєї корисності. Те, що ми є бар'єром для агресивної Росії, – не беруть до уваги. Там панує прагматизм.
Ми достатньо освічений народ, щоб мати великі заводи зі складання різноманітної техніки. Можемо запропонувати науково-технічну інтелігенцію, спроможну керувати процесами. Треба створити умови, щоб інвестори відчували захищеність тут.
Назвіть три найкращі романи часів незалежності України.
– "Московіада" Юрія Андруховича вийшла 1993-го. Це роман-прощання з радянською імперією. Автор станцював на її кістках. Красиво, з гумором, інтелектуально. Прощання відбулося в літературі, а в народі – ні. Частина досі прощається.
Також оберу "Сталінку" Олеся Ульяненка. Він насмілився зануритися на соціальне дно і показати спідню частину пострадянського міста. Це чорна частина душі соціуму, з якою треба боротися. Роман показав нову сміливість в описах насильства і прагнення людини до світла.
2009-го вийшов "Музей покинутих секретів" Оксани Забужко, який ставить діагноз невдачам України в розрізі кількох поколінь. Передусім це готовність зрадити самих себе. Роман масштабний, багаторівневий, має історичний, містичний і детективний пласти. Є любовна драма.
Як розвиватиметься українська культура?
– Її дотують сильна економіка й народ. Нам треба навчитися ставитися до культурного продукту як до товару. Має відбутися злам у свідомості – бажання споживати культуру чесно і за власні гроші. Книжка коштує, як пляшка горілки. Похід у кіно – теж.
Еволюційне завдання українців – споживати відповідально власний культурний продукт. Це означатиме зростання тиражів, прокатних зборів, розширення мереж кінотеатрів і книгарень. Культура стане прибутковою. Її творці зможуть зосередитися тільки на своїй роботі. Продукт стане якіснішим.
2 
35413
Коментарі