П'ять актрис грають головну героїню вистави "Кольори". Прем'єра відбулась у столичному театрі "Золоті ворота".

"На сцені є жінка в рожевому, є в помаранчевому, у червоному, у чорному, але моя, фіолетова, – найголовніша", – каже актриса Віталіна Біблів

Для мене дуже важлива температура. Якщо холодно, працювати не можу. Наче замерзають мізки. Стаю дратівлива. Коли з Володимиром Тихим знімали фільм "Брама" за мотивами вистави "Сталкери", там мали бути такі умови – щоб глядач сидів і йому теж було холодно. Зйомки проходили біля Коростишева на Житомирщині. Це допомогло розкрити характер персонажа. Я мала бути злою, дратівливою, усіх ненавидіти.

Над "Кольорами" почали працювати восени. Вже не було холодно – мер Кличко ввімкнув опалення.

Моя героїня мусить прийняти те, що сталося. І чекати на смерть. На сцені інколи здається, що мені не 36, а 86. На репетиціях починали боліти ноги і спина, з'являлася дратівливість.

 

Відчуття, ніби відбулася реінкарнація Марії. Відчувала запах Ріхарда, останнього чоловіка Марії. Його вона дуже любила. Каніфоль від військових чобіт і дорогі чоловічі парфуми. Ці аромати мені знайомі з дитинства. Батьки – військові. Тато кожного ранку натирав взуття – мені і брату.

У нагрудній кишені в Ріхарда – хустка. ­Чудово танцює танго. Він дав Марії нове життя, подарував друге дихання. Його смерть зламала її. Не Голодомор, не війна, не загибель батьків. Ріхард став її останньою надією на щастя. Прожили 13 років у шлюбі. Коли чоловік помер, Марія розуміла – їй більше немає на що чекати.

Найважче грати Помаранчеву і Червону жінку. Вони ще переживають і намагаються усвідомити свої втрати. Перша – смерть батьків. Друга – зраду чоловіка, який одружився заради грошей. Вже після цього – народження дітей. Вона одночасно любить і ненавидить їх. Це все, що лишив їй коханий. Хоче накласти на себе руки, але не може покинути дітей.

Моя героїня – у фіолетовому. Вона ще не ступила у забуття, в якому живе Жінка в чорному. Сюжет будується насамперед навколо неї.

Перша частина вистави – театр абсурду. Влаштували свято з різнокольоровими ковпаками, повітряними кульками й танцями. Нагадуємо найстаршій героїні – Жінці в чорному, що вона ще не померла. Стара має проблеми з самоусвідомленням і пам'яттю. Усі героїні-відтінки – це її спогади. Такою вона пам'ятає себе у різний час життя.

Жінка в чорному говорить, що хотіла поїхати на батьківщину. Але далі Москви її не пускали. Не відкривали візу. Коли змогла повернутися до Білої Церкви, там її ніхто не чекав. Родичі вважали, що вона давно померла. Хату знайшла напіврозваленою, сад викорчували. В Україні вона була вже чужою. За кордоном своєю так і не стала. Дія відбувається на закинутій залізничній станції. Наприкінці колії – залізна завіса. Одним за часів Радянського Союзу вона не давала виїхати, іншим – повернутися.

На батьківщині Марія зрозуміла, що в Україні її ніщо не тримає. Вирішила повернутися до Франції. У стіни, де прожила останні 20 років. Це все, що в неї лишилося. Прожила ще стільки ж. Насильно посадила себе в тюрму.

Не знаю, чому так вчинила. Можливо, втомилася боротись. Їй гидко було вдавати безтурботну заможну пенсіонерку. Подорожувати, займатися благодійністю, розводити квіти. Після стресу – повернення до Білої Церкви – отримала хворобу Альцгеймера. Не може піти з цього світу, бо не простила розстріли батьків, смерті рідних під час Голодомору. Каже: "Я б не згадувала, та не можу забути".

Я розумію Жінку в чорному. По-християнськи мусиш пробачати. Але якби я бачила, як пухнуть від недоїдання, – не змогла би простити. Хто має таке право – вирішувати за мене і моїх дітей, що ми маємо померти з голоду? Також на її очах розстріляли її подружку Єву – єврейку. Забрали як ворога народу батька. Після цього ґвалтували матір. Вона потім народила мертвого хлопчика.

Останньою краплею стала смерть її чоловіка Ріхарда.

Марія перетворилася на сварливу гримзу. З нею не хочуть бачитися діти й онуки. Не лише тому, що дітей ростила не вона, а її сестра Катерина. Вона ж мала заробляти на життя. А тому, що з нею стало неможливо спілкуватися. Інші не можуть зрозуміти пережите Марією.

Більшість наших матерів і бабусь не мали депресій. Бо на це не було часу. Після війни доводилося тяжко трудитись і ростити дітей. Але тим, хто лишився в Україні, було легше – вони жили на своїй землі.

За сторіччя мало що в нашій країні змінилося. Україну так само будують люди, яким вона непотрібна. Так казав Михайло Грушевський. Маємо націю, але не державу.

Етапи життя жінки драматург "одягнув" у різні кольори

"Кольори" – п'єса львівського драматурга 41-річного Павла Ар'є. Написав її після випадкової зустрічі в паризькому метро. Почувши мову Павла, до нього підсіла жінка похилого віку. Сказала, що теж українка. Розповіла, як опинилася у французькій столиці та про життя далеко від Батьківщини.

Марія народилася на Київщині. Дитиною пережила Голод 1933-го. У Другу світову разом із сестрою її вивезли на примусові роботи до Німеччини. Батька репресували як ворога народу. Мати померла. Після війни Марія переїхала до Парижа. Відкрила ательє з пошиття одягу. Вийшла заміж за збіднілого аристократа. Він зраджував, пиячив і бив дружину. Вже після розлучення народила двійню. Дітей виховувала сестра Катерина.

У 60 років знову вийшла заміж – за німця Ріхарда. Через 13 років він помер.

Етапи життя Марії драматург "одягнув" у різні кольори.

В київському театрі "Золоті ворота" виставу "Кольори" поставила Влада Білозоренко, 29 років.

×