Назвали лауреатів Шевченківської премії

"Література"

 

Емма Андієвська, 86 років, поетичні збірки "Міста-валети", "Бездзигарний час", "Шухлядні краєвиди", "Маратонський біг" і "Щодення: перископи"

Андрій ГОНЧАРУК, 44 роки, керівник київського видавництва "Люта справа":

– Критичної літератури про Емму Андієвську майже стільки, скільки про Ліну Костенко. В поезії вони починали одночасно. Просто до Ліни Василівни визнання прийшло швидше.

Емма Андієвська живе у Мюнхені. За кордоном популяризує українську літературу. Студенти й аспіранти захищають наукові роботи про стиль Андієвської. У світі є кілька музеїв її творчості. Має новаторський підхід до віршування. Зазвичай рима – звукова, чуємо співпадіння голосних звуків у різних рядках. У неї – рима емоційна. В одній з останніх збірок "Маратонський біг" – використовує лексику з харківського правопису 1928 року (його визнали "націоналістичним" 1933-го. Далі спеціальна правописна комісія змінювала його норми, наближаючи до російських. – Країна). Вважає, це те, до чого маємо повернутися. Латинізми й русизми збіднюють українську. В збірці повно пояснень до слів, які ми вже забули, є справжня народна мова. Книжку можна читати навіть заради цих зносок.

Ростислав СЕМКІВ, 42 роки літературознавець:

– Емма Андієвська народилася в Донецьку. Сім'я була російськомовна. Українську вперше почула 6-річною, після переїзду родини до Вишгорода на Київщині. Відтоді почала вважати цю мову рідною. Її батька репресували і розстріляли. 1943-го з братом і матір'ю Емма Андієвська емігрувала в Німеччину. Довгий час займалася самоосвітою. У Німеччині, а потім у США майже 10 років у неї не було практики живого спілкування українською. Лише коли вийшла заміж за видавця журналу "Сучасність" Івана Кошелівця, в Емми Андієвської з'явилася літературна опора. Змогла перевіряти на чоловікові, що знав найвидатніших українських письменників, свої твори.

Вона – поетка з рафінованим стилем. Її вірші, сонети – приклад зрілого українського сюрреалізму. Починаючи з 1960-х і дотепер. Література – це місток між особистістю й вічністю. Непересічні тексти залишаються. В Емми Андієвської таких багато. У них яскраві образи: срібна таця, жмуток світла. Щоб зрозуміти це, треба мати певний досвід читання поезії, уяву.

"Публіцистика"

 

Сергій Плохій, 60 років, книжка "Брама Європи"

Ярина ЯСИНЕВИЧ, 37 років, консультантка програми нон-фікшн літератури видавництва "КСД":

– Сергій Плохій очолює Український науковий інститут у Гарвардському університеті. Його книжка "Брама Європи" – це коротка історія України від часів Геродота до Майдану. Написана популярно. Обґрунтуванням цього автора довіряють у всьому англомовному світі. Назва книжки позиціонує нас на мапі світу. Україна досі не дуже відома. Попри наші розміри, потенціал і багатолітню історію нас сприймають як частину Росії. Лише Майдан і війна на Донбасі сколихнули хвилю інтересу до нашої країни.

Сергій Плохій для західного світу намагається пояснити, що таке Україна і як її зрозуміти. Місія історика – розказати про колективний досвід народу. Це важко тому, що нашу історію приховували, спотворювали, а її свідків знищували. Плохій розказує, хто ми є. Де шукати корені наших перемог і поразок. Це нагадує Михайла Грушевського, який після століть поневолення Російською імперією і викривлених трактувань України написав нарис "Історія України-Руси".

"Браму Європи" замовив американський видавець. Її обговорювали в пресі й університетах США, Великої Британії, Австралії. Потім на роботу звернув увагу український видавець. Наш читач знає про історію України не набагато більше, ніж американець або німець. Бо більшість дорослого населення вчилися в радянській школі.

"Кіно"

Володимир Тихий, режисер і продю­сер, Ярослав Пілунський, Сергій Стеценко, Юрій Грузинів, оператори, цикл історико-документальних фільмів про Революцію гідності – "Бранці", "Зима, що нас змінила", "Сильніше, ніж зброя", "Небо падає, або Три місяці з життя Устима Голоднюка"

 

Володимир ТИХИЙ, 47 років:

– Ми з друзями кінематографістами були активними учасниками Євромайдану. Перші два тижні не знали, куди себе прилаштувати. Все на свої місця поставив розгін студентів. Наступного ранку зустрілися біля Михайлівського собору, точно розуміючи, що треба знімати. Групою з шести чоловік почали робити перші маленькі фільми. За півтора місяця нас було майже 40. До кінематографістів долучилися перекладачі, які робили субтитри англійською, айтішники.

Ми інформували про події в Україні, а з другого боку – художньо осмислювали те, що відбувалося. Знаходили не політичні мотиви, а особливості кожного учасника протесту.

Робили документальне кіно. Мінімальний монтаж, без музики, без втручання і наративу. З часом це переросло в матеріал, який став художнім досвідом. Його почали втілювати в окремі великі фільми.

На Майдані люди перебували в стані напруження. Особистість у таких умовах розкривається, не приховує якусь частину себе. Кінематографісти були поруч із героями під час обстрілу, штурму. У фільмах немає коментарів. Герої висловлюються лише під час дії. Наприклад, зафільмували, як медики намагалися врятувати героя Небесної сотні Сергія Нігояна. Не кинули знімати, навіть коли на Майдані почали стріляти. Якось оператору кулею поцілили в руку. Він продовжував працювати, доки йому робили перев'язку.

Один із героїв фільму "Бранці" Олександр – студент-біолог із Харкова. На київський Майдан приїхав уранці 20 лютого. Виносив поранених і вбитих з Інститутської. У коридорі Жовтневого палацу побачив солдата внутрішніх військ. Такого ж, як сам, чорного від сажі спалених покришок, смертельно стомленого й розгубленого 20-річного хлопця. Вмовив його скласти зброю та перейти на бік протестуючих. За кілька місяців Олександр повернувся до звичного життя. Їздив в експедиції Україною, досліджував міграції кажанів. Потім вирішив знайти того солдата й поговорити з ним. Фільм побудований на тому, що ми разом шукаємо цього хлопця. При зустрічі дізналися, що боєць мріє створити грибну ферму в закинутому корівнику.

Шевченківська премія в нашому випадку – знак, що Революція гідності відбулася. Політична система пручається, але вже не може не прийняти зерно ідеології нової України.

"Музика"

 

Вікторія Польова, композитор, хорова симфонія на канонічні тексти "Світлі піснеспіви"

Вікторія ПОЛЬОВА, 55 років:

– Над твором працювала 20 років. До класичного симфонічного циклу не має ніякого відношення. Але є ще "симфонія" в церковній традиції як принцип згоди та синергії. У цьому сенсі "Світлі піснеспіви" – як органічна єдність текстів, піднесеного ладу, тематичних елементів, внутрішнього розвитку, стрункої структури цілого і взаємодії частин – симфонія.

Це дуже київський твір. Він тісно пов'язаний зі столичними храмовими просторами, особливо з Софією Київською.

60-хвилинну композицію записав камерний хор "Київ". Диригент Микола Гобдич привніс у мою музику свою індивідуальну енергію і розуміння життя. Його виконання – пристрасне. Він додав твору динаміки, нервовості, гостроти. Моя ж музика зі сфери внутрішнього переживання, тихого прозріння, сплески енергії в ній зріють повільно.

В Україні розвинулася потужна школа хорового співу. Її визнано у світі. Але часом мені бракує світлішого, чистішого, без вираженої вібрації звучання. Воно притаманне європейській співочій традиції.

Війна, відчай, голод, смерть, еротика, жах – усе, що стало нормою для сучасного мистецтва, увійшло і в хорову традицію. Інша справа, що хор є й священним інструментом у богослужінні. І це накладає серйозні стильові обмеження на композитора. Моя музика – про людину. Про її безмірну слабкість і великі обдарування.

У мистецтві важлива щирість. Вона робить реальність не такою страшною і божевільною.

"Візуальні мистецтва"

 

Павло Маков, 59 років, художник, серія офортів "Втрачений рай"

Тетяна ТУМАСЯН, 58 років, галерист:

– Харків'янин Павло Маков є найкращим художником-графіком в Україні. Працює в одній із найстаріших класичних художніх технік – друкованої графіки й чорно-білого офорта. Сам називає її модернізованою "середньовічною".

Останні 10 років про Макова можна говорити також як про майстра сучасного мистецтва. Використовує багато різних вигаданих ним самим технічних і художніх варіантів. Може брати маленькі офорти й методом накладання зібрати їх в одну композицію. Потім старить папір, додає спеціальні фарби. Може наносити акварельний малюнок поверху, або проходити по одному й тому ж офорту через станок кілька разів. У результаті робота виходить унікальною. Це – "маківський" стиль.

Із початку 1990-х Павло – член королівського товариства живописців і графіків Великої Британії. Роботи Макова є в найпрестижніших музеях світу: Метрополітен у Нью-Йорку, Вікторії і Альберта – в Лондоні, Празькому національному. Його часто запрошують викладати за кордон. Погоджується на короткострокові проекти. Каже, працювати плідно може лише в своїй майстерні в Харкові.

На створення серії "Втрачений рай" вплинули праці німецького філософа Ханса-Ульріха Гумбрехта. Маков зустрівся з ним у Харкові 2011 року, дотепер підтримує стосунки. В одній із праць Гумбрехт торкався теми контейнера. У філософському смислі – це дім, вмістилище, хранитель. У тому числі духовних смислів. У проектах і циклах про Харків Макова присутній цей образ. За взірець узяв контейнер ринку "Барабашово". Раніше символами міста була наука, промисловість і культура. За останні десятиліття їх заступила базарна комерція. Тема контейнера в роботах Макова з'являється років сім тому і відтоді постійно трансформується.

На дванадцяти полотнах "Втрачений рай" художник зобразив дачне містечко поблизу Харкова. На картинах – домівки, паркани, рослини, що ростуть із металевих контейнерів. Майже немає людей, лише на одній видно однакові маленькі силуети.

"Втрачений рай" – збірний образ дачного наділу, що мають більшість жителів України. 6 "соток", на яких кожен "городить" свій рай. Хтось – бильцями від ліжок, хтось – старими шинами. Маков спостерігав за сусідами й передав колорит із картографічною точністю.

Художник згадував, що почав працювати над "Втраченим раєм", коли до влади прийшов Янукович. Макова це позбавило позитивних надій на майбутнє. Роботи стали певним чином пророчими. Наприклад, огородження раю шинами. Їх спалювали на Майдані під час Революції гідності.

 

Емма Андієвська

Іде, – видовжуючись, – кіт

Світає. – Снів – невиправних – володар

Поволі – пітьмі – надрухому ляду

Ледь-ледь – кут зору, – і димком – полуда:

Наріжним каменем – кісточка – плоду.

Дарабу – повз дороги – ворожбит

Світ – видимий – на закрутах – курбет.

Вікно буття – щодня – авґур-кербуд

Не встиг – й патинків, як – нова – доба

А з нею – і сузір'я і віспар.

Й на перехресті, де – кіоск був, – порт. –

Та в грудях – відсвіти – рожевих щік.

І щастя, хоча – вітром – дуганчак. –

Й малий, що існування – із – візка:

До нього – йде, – видовжуючись, кіт

(Зі збірки "Маратонський біг", 2016)

Дошки – рожеві – від звуковідтворень, –

Від – прощавань, від'їздів – і повернень. –

Як – густо – крила, де – птахи – у вирій

Крізь смужку – спогадів, що – ледь – від вару.

Час – нескінченностей. – І час – обмежень.

Межу – рухому – галактичні – мажі.

Хоч – голі – й босі, – щит, – єдиний, – мужність,

Куляста блискавка, що – сили – множить.

На кожнім – кроці – вири – й роздоріжжя, –

Шлях – до – щораз – стрімкіших – перероджень. –

і Бациля духа – напрям – і собори -

Повз вовкулаків – всіх віків – й забарвлень,

Де – каліч – волю. – Та вже – вороний

І вершник – із краплини – вирина.

(зі збірки "Шухлядні краєвиди", 2018)

×