Ексклюзиви
Середа, 24 жовтня 2012 18:43

Для мене Поплавський – як Тарас Григорович Шевченко

  ”Недавно ми з тобою сиділи під вербою...” – співає учасник відбіркового конкурсу фестивалю ”Червона рута” в Житомирі. Одночасно грає на гітарі та губній гармошці. Всього із сіл та міст Житомирщини на конкурс приїхали 74 сольні виконавці й гурти
”Недавно ми з тобою сиділи під вербою...” – співає учасник відбіркового конкурсу фестивалю ”Червона рута” в Житомирі. Одночасно грає на гітарі та губній гармошці. Всього із сіл та міст Житомирщини на конкурс приїхали 74 сольні виконавці й гурти

74 виконавці змагалися на відбірковому турі фестивалю "Червона рута" в Житомирі 20 жовтня. Виступали в жанрах рок, фольклор, танцювальної та акустичної музики. Кожен мав виконати три обов'язкові композиції українською. Фінал конкурсу відбудеться влітку 2013-го, після усіх обласних відборів

Фестиваль "Червона рута" вперше відбувся 1989-го у Чернівцях на стадіоні "Буковина". Перший конкурс відкрив гурти "Брати Гадюкіни", "Кому вниз", "ВВ", співачку Марію Бурмаку. Конкурсний вік – до 36 років. Учасники виконують пісні українською мовою. Відбори проводять протягом року в усіх обласних центрах. Цьогоріч у конкурсі беруть участь близько трьох тисяч виконавців

– Хіба ця пісня відрізняється від поперед­ньої? Їх на такий мотив є мільйон – та-та-ра-ра-ра, – наспівує за конкурсанткою виконавчий директор "Червоної рути" ­Мирослав Мельник у концертному залі ­Житомирського технологічного університету. Очолює відбіркове журі. – Жорстокий романс про любов. Популярність цієї теми доходить до мазохізму, – Мельник махає режисеру, щоб зупинив фонограму.

Разом із нею перелякано замовкає співачка в чорній міні-сукні. Голова журі жестом просить продовжувати.

– Так зразу видно, чи є електрика у виконанні, на що співак здатен. Бачите, фонограма її тримала. Дякую! – перериває у мікрофон виконавицю. – Це слухають 50–60-річні. Але ви ж на дискотеці, мабуть, під таке не відпочиваєте. І любите їздити більше на Mercedes'і, а не на "запорожці". Кого із закордонних співаків слухаєте?

– Вітні Г'юстон, – каже дівчина і починає виконувати одну з її пісень.

– Західну музику всі роблять змазано, накладають манеру традиційної української естради. У Г'юстон там такі тонкощі, такий драйв. Наші не відчувають цього. Думають, це легко – заспівати Г'юстон. Слухайте, зараз буде вихід на кульмінацію, – співачка не витягує, ледь не зриває голос. – Ось, бачте.

На оксамитових вишневих кріслах порозкладали вишиванки учасники конкурсу українського фольклору. Виступали найпершими. Частина залишилися послухати інших. Гризуть яблука, пахне бутербродами.

Коридором туди-сюди походжає 18-річний житомирянин Дмитро Весельський. У прозорій зеленій теці має диск із фонограмою до пісень "День народження" Павла Зіброва і "Родина" Назарія Яремчука.

– На сцені вперше заспівав у четвертому класі, щось там про вчительку, – розмахує пакетом Дмитро. – Зрозумів, що я не безнадійний. Хоча був у мене і невдалий виступ – у Червоноармійському районі на фестивалі "Розстріляна молодість". Карочє, посварився тоді у школі й не мав настрою. Люблю аплодисменти. Тоді таке відчуття, ніби падаєш. І тільки наближаєшся до землі, у тебе раптом з'являються крила.

Маю дівчину, з якою зустрічаюся ще з п'ятого класу. Їй подобається російська естрада. Я люблю українську музику. Для мене Поплавський – як Тарас Григорович Шевченко. Його "Варенички", "Сало" і "Кропива" – це жесть! Нехай критики кажуть, що вокальні здібності Поплавського не дуже високі. Збираюся вступати до нього в університет.

– Чому не заспіваєте його пісню сьогодні? – запитую.

– Зараз він не модний.

Двері у зал постійно прочиняються. Чути народну пісню "Верше".

– 24 лютого гратиму на свадьбі у Червоноармійському районі, – продовжує Дмитро. – Крутитиму музику й сам співатиму. На святах виступаю по два рази в місяць. За пультом умію стоять. Зараз працюю в одному клубі в селі. За кожен концерт його завідуючий платить 250 гривень. Мені це треба для розвитку і досвіду, – конкурсант ­заходить до залу. Скоро його виступ.

На сцені потужним низьким голосом співає лемківську пісню "Пливе кача по Тисині" 23-річна Яніна Яремчук. Далі дівчина з пишною фігурою, у сукні з вишитим корсетом витанцьовує з піснею Наталії Бучинської "Карпати". Журі вислуховує її до кінця, додаткових запитань не ставить.

– У дитинстві музикою не займалася. Трохи таланту Боженько дав, – каже Яніна Яремчук у коридорі. Обличчя розпашіле, чоло мокре. – Поступила в наше училище культури. Закінчила хорове відділення. Вже п'ять років співаю у хоровій капелі "Орея", два роки працюю в житомирському театрі артистом-вокалістом. Із чоловіком маємо естрадний дует. Корпоративи трапляються дуже рідко. Якби були часто, вже давно мали б квартиру. Щоб берегти голос, намагаюся спати не менше дев'яти годин. Не вживати дуже гострого й солоного. Щоб голос був здоровий, треба тримати здоровим увесь ­організм.

Ліву частину зали зайняли рокери й ­барди. Над ними висять на стіні велетенські портрети вчених Михайла Ломоносова і Сергія Корольова. Час від часу групи довговолосих хлопців із сережками вибігають надвір перекурити.

– Виконуємо поп-рок із важкими вставками. Співаємо депресивну лірику, – каже 24-річний Назарій Натиченко з місцевого рок-­гурту "Золотіні". За спиною – гітара.

– Це все від наркотиків і длітєльних запоїв, – говорить 29-річний барабанщик Мирослав Кіруєв. У нього довга чорна борода, східні риси обличчя – має калмицьке ­коріння.

– Де виступаєте в Житомирі?

– А де тут виступати? Спеціальних клубів для рокерів немає, – каже Назарій ­Натиченко. – Раз виступили у кав'ярні "Кавоманія". Граємо, в основному, для себе, бо тверезо дивимося на вітчизняний шоу-бізнес – тут українська музика не потрібна. Зате чули, що перехожі вже співають містом наші пісні. Тому наша слава – місцева. На "Червону руту" прийшли для накопичення сценічного досвіду. Хочемо себе почути на хорошій апаратурі.

До гурту підходить вокаліст гурту. Працює будівельником.

– Ми всі десь працюємо, – Натиченко ставить гітару на підлогу. – У нас тільки ­Мирослав – бременський музикант. Крім музики, йому нічого не потрібно.

– Я – беременський музикант, а не бременський. Погляньте на моє пузо – найбільше у групі, – барабанщик гладить себе по животі.

Журі працює восьму годину. Повітря важчає, зала порожніє. Скраю за столом сидить директор місцевого центру народної творчості 52-річний Юрій Кондратюк. Він учетверте організовує "Червону руту" в Житомирі.

– З конкурсантів важко щось зробити, бо всі, як вистругані на одному ­станку. У 1960–1970-х скрізь у музиці були пошуки. Зараз якщо знайшовся цікавий тембр гітари – він у всіх гітаристів. У поп-музиці – купили мінусовку, і все. Про голос не думають. ­Сьогодні радив дівчаткам: "Хочеш знайти себе, принаймні послухай те, що робили раніше". Це конкурс фонограм. Пісня Яремчука "­Родина" – гарна. Але позаминулу "Червону руту" її фонограму пускали п'ять разів. І співали ніякими голосами.

Після 19.00 до напівпорожньої зали підходять групи підтримки місцевих рокерів. Зі сцени лунає важкий метал, вокалісти гарчать у мікрофон. Зала оживає.

– Рок у Житомирі непоганий, не шкрябають по струнах, – каже Мирослав Мельник. – Слухати його легше, ніж поп. Це – найживіша музика. Тому залишаємо його на кінець. За рік через нас проходять близько 800 рок-гуртів. У поп-музиці рідко буває, щоб хтось залишався послухати, як співають конкуренти. Відстрілялися – й ­пішли. Рокери завжди слухають решту. Їм цікаво, як грає чужий бас-гітарист. Потім на репетиціях підтягуються до рівня кращих. Поп-виконавці не обтяжують себе вибором. Просто вмикають телевізор і копіюють зірок – манірність, солодкість, показність. Насамперед переймаються зовнішністю.

Концерт закінчується близько 22.00. ­Дихати у залі важко.

– У нас мужній звукорежисер – 12 годин без перерви витримав, – Мельник збирає зі столу анкети учасників. – Ми хоч 10 хвилин відпочинку мали. Журі наприкінці довелося морально підтримувати. Доки на сцені тривав музичний конкурс, у нас був конкурс на кращий анекдот. Згадували найдотепніші назви гуртів – "Невинність Чикатило", "Дай мамі поспати" чи "Наступ полонених ­румун".

Міліція метушиться, "бобіки" з'їжджаються

Як змінювалася українська музика за час існування фестивалю "Червона рута", розповідає його виконавчий директор ­Мирослав Мельник, 45 ­років:

– 1989. На офіційній сцені співали про кохання, партію, комсомол. Жодної пісні не було проблемної. Рок був прилизаний, у нього скоріше гралися. Справжній рок грали по підвалах. Якщо з гітарою пройтися Хрещатиком, могли забрати у "бобік". Ми хотіли сформувати українську естраду національного типу. На першій "Червоній руті" організатори підняли такий пласт андеграундної музики, що стався вибух. Уявіть – стадіон "Буковина" на 20 тисяч слухачів, синьо-жовті прапори у натовпі. ­Василь Жданкін, володар гран-прі у номінації "авторська пісня", співає "Ще не вмерла України". Тут же стоять люди з кам'яними обличчями, у штатському, і не знають, що робити – треба з усіма вставати і співати гімн. Міліція метушиться, "бобіки" з'їжджаються. Так, "Червону руту" дозволила влада. Але комсомольці хотіли бути прогресивнішими. Бачили, що старі партійні діди не туди ведуть, а усі ці трафарети із серпом і молотом застаріли. Коли відбувся перший фестиваль, зрозуміли, що все вийшло з-під контролю. ­Очікували на шаровари й прилизані народні пісні про любов. А вийшли барди й давай співати про лисих дітей у Чернівцях, коли там розлили ядерне паливо, про Чорнобиль і про українську мову.

1990. Засобам масової інформації ніхто нічого не нав'язував. Однак "Червона рута" фактично створювала програми для телебачення. Також наші музиканти звучали скрізь по радіо. Всі співали Андрія Миколайчука "Піду, втоплюся у річці глибокій". Крім "Території А", ­з'явилися інші агенції. Запрацював ринок. Почали випускати касети, виникли пірати. Але музичний ринок не розвинувся далі, бо на нього вже йшли потужніші сили з ­Росії.

2000. "Червону руту" обмежують у виході на центральні телеканали.

2012. Жанр популярної музики переживає занепад, бо відпрацьовані усі стандарти. Українська естрадна манера жахлива й старомодна. Тематика – мертва. Слабо уявляю молоду людину, яка свідомо купить диск когось із наших співаків. Їх немає на світовому музичному ринку. Останні п'ять років половина учасників "Червоної рути" переймає манеру російської естради. Хоча вона безнадійна, самовбивча естетично. Третина наслідують традиційну українську естраду, започатковану Василем Зінкевичем та Іваном Поповичем. Наприклад, Катерина Бужинська, Наталія Бучинська. Питаємо: "А ви й ваші ровесники таку музику слухаєте?" – "Ні". – "І ми теж – ні. Слухаєте Адель? Давайте, робіть так, як вона". Жанр кліпу також виродився. Вже неможливо дивитися на груди й довгі ноги, які виходять із дорогих авто. У іноземних кліпах відійшли від шоу-оформлення. Там у центрі виконавець – без цяцьок навколо. Азійська начинка нашого телебачення нагадує яскраві пластмасові квіти, які купують на поминки.

 

Зараз ви читаєте новину «Для мене Поплавський – як Тарас Григорович Шевченко». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 241
Голосування Справа Медведчука - це:
  • Спроба Зеленського наростити рейтинг. Медведчука не посадять
  • Початок боротьби з олігархами
  • Піар з одночасним ударом по Порошенку
  • Перерозподіл ринку і потоків
  • Вплив американців
  • Мені байдуже
Переглянути