74 виконавці змагалися на відбірковому турі фестивалю "Червона рута" в Житомирі 20 жовтня. Виступали в жанрах рок, фольклор, танцювальної та акустичної музики. Кожен мав виконати три обов'язкові композиції українською. Фінал конкурсу відбудеться влітку 2013-го, після усіх обласних відборів

Фестиваль "Червона рута" вперше відбувся 1989-го у Чернівцях на стадіоні "Буковина". Перший конкурс відкрив гурти "Брати Гадюкіни", "Кому вниз", "ВВ", співачку Марію Бурмаку. Конкурсний вік – до 36 років. Учасники виконують пісні українською мовою. Відбори проводять протягом року в усіх обласних центрах. Цьогоріч у конкурсі беруть участь близько трьох тисяч виконавців

– Хіба ця пісня відрізняється від поперед­ньої? Їх на такий мотив є мільйон – та-та-ра-ра-ра, – наспівує за конкурсанткою виконавчий директор "Червоної рути" ­Мирослав Мельник у концертному залі ­Житомирського технологічного університету. Очолює відбіркове журі. – Жорстокий романс про любов. Популярність цієї теми доходить до мазохізму, – Мельник махає режисеру, щоб зупинив фонограму.

Разом із нею перелякано замовкає співачка в чорній міні-сукні. Голова журі жестом просить продовжувати.

– Так зразу видно, чи є електрика у виконанні, на що співак здатен. Бачите, фонограма її тримала. Дякую! – перериває у мікрофон виконавицю. – Це слухають 50–60-річні. Але ви ж на дискотеці, мабуть, під таке не відпочиваєте. І любите їздити більше на Mercedes'і, а не на "запорожці". Кого із закордонних співаків слухаєте?

– Вітні Г'юстон, – каже дівчина і починає виконувати одну з її пісень.

– Західну музику всі роблять змазано, накладають манеру традиційної української естради. У Г'юстон там такі тонкощі, такий драйв. Наші не відчувають цього. Думають, це легко – заспівати Г'юстон. Слухайте, зараз буде вихід на кульмінацію, – співачка не витягує, ледь не зриває голос. – Ось, бачте.

На оксамитових вишневих кріслах порозкладали вишиванки учасники конкурсу українського фольклору. Виступали найпершими. Частина залишилися послухати інших. Гризуть яблука, пахне бутербродами.

Коридором туди-сюди походжає 18-річний житомирянин Дмитро Весельський. У прозорій зеленій теці має диск із фонограмою до пісень "День народження" Павла Зіброва і "Родина" Назарія Яремчука.

– На сцені вперше заспівав у четвертому класі, щось там про вчительку, – розмахує пакетом Дмитро. – Зрозумів, що я не безнадійний. Хоча був у мене і невдалий виступ – у Червоноармійському районі на фестивалі "Розстріляна молодість". Карочє, посварився тоді у школі й не мав настрою. Люблю аплодисменти. Тоді таке відчуття, ніби падаєш. І тільки наближаєшся до землі, у тебе раптом з'являються крила.

Маю дівчину, з якою зустрічаюся ще з п'ятого класу. Їй подобається російська естрада. Я люблю українську музику. Для мене Поплавський – як Тарас Григорович Шевченко. Його "Варенички", "Сало" і "Кропива" – це жесть! Нехай критики кажуть, що вокальні здібності Поплавського не дуже високі. Збираюся вступати до нього в університет.

– Чому не заспіваєте його пісню сьогодні? – запитую.

– Зараз він не модний.

Двері у зал постійно прочиняються. Чути народну пісню "Верше".

– 24 лютого гратиму на свадьбі у Червоноармійському районі, – продовжує Дмитро. – Крутитиму музику й сам співатиму. На святах виступаю по два рази в місяць. За пультом умію стоять. Зараз працюю в одному клубі в селі. За кожен концерт його завідуючий платить 250 гривень. Мені це треба для розвитку і досвіду, – конкурсант ­заходить до залу. Скоро його виступ.

На сцені потужним низьким голосом співає лемківську пісню "Пливе кача по Тисині" 23-річна Яніна Яремчук. Далі дівчина з пишною фігурою, у сукні з вишитим корсетом витанцьовує з піснею Наталії Бучинської "Карпати". Журі вислуховує її до кінця, додаткових запитань не ставить.

– У дитинстві музикою не займалася. Трохи таланту Боженько дав, – каже Яніна Яремчук у коридорі. Обличчя розпашіле, чоло мокре. – Поступила в наше училище культури. Закінчила хорове відділення. Вже п'ять років співаю у хоровій капелі "Орея", два роки працюю в житомирському театрі артистом-вокалістом. Із чоловіком маємо естрадний дует. Корпоративи трапляються дуже рідко. Якби були часто, вже давно мали б квартиру. Щоб берегти голос, намагаюся спати не менше дев'яти годин. Не вживати дуже гострого й солоного. Щоб голос був здоровий, треба тримати здоровим увесь ­організм.

Ліву частину зали зайняли рокери й ­барди. Над ними висять на стіні велетенські портрети вчених Михайла Ломоносова і Сергія Корольова. Час від часу групи довговолосих хлопців із сережками вибігають надвір перекурити.

– Виконуємо поп-рок із важкими вставками. Співаємо депресивну лірику, – каже 24-річний Назарій Натиченко з місцевого рок-­гурту "Золотіні". За спиною – гітара.

– Це все від наркотиків і длітєльних запоїв, – говорить 29-річний барабанщик Мирослав Кіруєв. У нього довга чорна борода, східні риси обличчя – має калмицьке ­коріння.

– Де виступаєте в Житомирі?

– А де тут виступати? Спеціальних клубів для рокерів немає, – каже Назарій ­Натиченко. – Раз виступили у кав'ярні "Кавоманія". Граємо, в основному, для себе, бо тверезо дивимося на вітчизняний шоу-бізнес – тут українська музика не потрібна. Зате чули, що перехожі вже співають містом наші пісні. Тому наша слава – місцева. На "Червону руту" прийшли для накопичення сценічного досвіду. Хочемо себе почути на хорошій апаратурі.

До гурту підходить вокаліст гурту. Працює будівельником.

– Ми всі десь працюємо, – Натиченко ставить гітару на підлогу. – У нас тільки ­Мирослав – бременський музикант. Крім музики, йому нічого не потрібно.

– Я – беременський музикант, а не бременський. Погляньте на моє пузо – найбільше у групі, – барабанщик гладить себе по животі.

Журі працює восьму годину. Повітря важчає, зала порожніє. Скраю за столом сидить директор місцевого центру народної творчості 52-річний Юрій Кондратюк. Він учетверте організовує "Червону руту" в Житомирі.

– З конкурсантів важко щось зробити, бо всі, як вистругані на одному ­станку. У 1960–1970-х скрізь у музиці були пошуки. Зараз якщо знайшовся цікавий тембр гітари – він у всіх гітаристів. У поп-музиці – купили мінусовку, і все. Про голос не думають. ­Сьогодні радив дівчаткам: "Хочеш знайти себе, принаймні послухай те, що робили раніше". Це конкурс фонограм. Пісня Яремчука "­Родина" – гарна. Але позаминулу "Червону руту" її фонограму пускали п'ять разів. І співали ніякими голосами.

Після 19.00 до напівпорожньої зали підходять групи підтримки місцевих рокерів. Зі сцени лунає важкий метал, вокалісти гарчать у мікрофон. Зала оживає.

– Рок у Житомирі непоганий, не шкрябають по струнах, – каже Мирослав Мельник. – Слухати його легше, ніж поп. Це – найживіша музика. Тому залишаємо його на кінець. За рік через нас проходять близько 800 рок-гуртів. У поп-музиці рідко буває, щоб хтось залишався послухати, як співають конкуренти. Відстрілялися – й ­пішли. Рокери завжди слухають решту. Їм цікаво, як грає чужий бас-гітарист. Потім на репетиціях підтягуються до рівня кращих. Поп-виконавці не обтяжують себе вибором. Просто вмикають телевізор і копіюють зірок – манірність, солодкість, показність. Насамперед переймаються зовнішністю.

Концерт закінчується близько 22.00. ­Дихати у залі важко.

– У нас мужній звукорежисер – 12 годин без перерви витримав, – Мельник збирає зі столу анкети учасників. – Ми хоч 10 хвилин відпочинку мали. Журі наприкінці довелося морально підтримувати. Доки на сцені тривав музичний конкурс, у нас був конкурс на кращий анекдот. Згадували найдотепніші назви гуртів – "Невинність Чикатило", "Дай мамі поспати" чи "Наступ полонених ­румун".

×