Дмитро Богомазов поставив "Украдене щастя"
У цій історії все не зовсім звичайно. 1 липня столичний Театр імені Івана Франка вдруге відкрив ювілейний 100-й сезон, перерваний більш як двомісячним карантином. Показали прем'єру "Украденого щастя", яка була запланована на квітень. Подібне з франківцями траплялося раз за останні 100 літ – 1941 року гастролі, розпочаті в Москві, незаплановано продовжилися за Уралом. Бо почалася війна з німцями.
Протягом своєї історії театр двічі звертався до цієї п'єси Івана Франка. Вперше – 1940-го. То була постановка Гната Юри – з Амвросієм Бучмою, Наталею Ужвій і Віктором Добровольським у головних ролях. Її капітально поновлювали в 1950 роках. Тоді ж із неї зробили фільм-виставу, яку можна побачити і тепер. Друга знаменита версія 1979-го належить режисерові Сергієві Данченку, з Богданом Ступкою в ролі Миколи Задорожного. Відеоверсія теж існує. І тепер – варіант Дмитра Богомазова.
Перед прем'єрою директор – художній керівник франківців Михайло Захаревич попередив публіку, що вистава за сценічною лексикою цілком сучасна і принципово відрізняється від багатьох знаних інтерпретацій.
У цьому ховалася подвійна інтрига. По-перше, було трохи боязно: чи не суперечитиме "сучасна сценічна лексика" певним традиціям франківців, чи не втратиться щось таке, що зветься старим добрим театром і за що ми цей театр любимо.
По-друге, спектакль Богомазова був практично готовий наприкінці березня. Потім на два карантинних місяці роботу припинили. А будь-яка нова вистава, хай навіть якнайкраще задумана, остаточно народжується тільки в контакті з глядачем. Без цього вона, може, і збережеться, але смисл втратить свіжість, зачерствіє.
Дмитро Богомазов добре це розумів. Ця частина історії його постановки колись стане легендою. Розповідають: коли репетиції перервалися, Богомазов узяв товстого зошита і протягом тижня, поепізодно записував уже майже готовий спектакль – про всяк випадок. Бо тоді ще ніхто не знав, скільки триватиме карантин і чим закінчиться. Для режисера це було немов нанесенням на карту тієї ріки, в яку, як відомо, неможливо увійти двічі. Коли в червні знову почалися репетиції, течія спектаклю справді змінила русло. Те, що два місяці тому здавалося "готовим", значною мірою залишилося у згаданому товстому зошиті. А головне – на другому етапі репетицій було придумано несподіваний фінал.
Чи не суперечить сучасна лексика богомазовського "Украденого щастя" певним традиціям франківців? Ні. Традиційно-дбайливо збережено текст п'єси. У виставі є своєрідні нагадування про традиції, хоча б у вигляді непрямих цитат. Скажімо, старші глядачі добре пам'ятають сценографію Святослава Коштелянчука до "Украденого щастя" Сергія Данченка. Там покрівля хати – те, що в людей зветься "дах над головою", – висіла над головами персонажів, не спираючись на стіни, – немов лезо гільйотини чи кришка мишоловки. У нинішньому спектаклі, у сценографії Олександра Друганова, покрівля міцно тримається всієї будівлі. Одначе в обох випадках вона є локацією, небезпечною для життя. Там – могла впасти й роздавити. Тут – можуть упасти з неї. Та й падають – і фігурально, і буквально.
Різниця між трьома версіями "Украденого щастя" франківців – у відповіді на запитання "Хто вкрав щастя?" У Гната Юри – несправедливий суспільний лад. У Сергія Данченка – самі герої, їхній сліпий егоїзм. У Богомазова на людське щастя накладає лапу таємнича доля, невідворотна, як давньогрецький фатум.
Фінал критики сприйняли неоднозначно. Він справді несподіваний, простий, елегантний, трохи іронічний – і при тім дуже франківський. Усе вирішено так, що ми не бачимо, як Микола хрестоматійно – сокирою – вбиває Михайла. Чуємо лише далекий постріл, потім споглядаємо Михайла, який заснув чи помер біля телевізора в той момент, коли там показують останню сцену фільму-спектаклю 1950 років. І лунають добре впізнавані голоси легендарних франківців – Ужвій, Бучми, Добровольського.
Комусь така розв'язка може здатися лише дотепною постмодерністською забавкою. Але і для Івана Франка не був аж надто однозначним фінал п'єси. Тим-то в нього було аж три варіанти завершення драми.
У ролі Михайла – Дмитро Рибалевський. За якимись невловимими ознаками він у цій виставі – не жандарм, а все-таки солдат. Той, що встає з могили та приходить у чужі сни. Печальний вовкулака-перевертень, що хоче хоч трохи знову побути людиною.
Тетяна Міхіна – в ролі Анни. Такої Анни в історії численних постановок п'єси треба ще пошукати. Анна-Міхіна, можливо, головна героїня цієї вистави. Не Микола чи Михайло, а вона. Бо єдина, хто від початку відчуває трагічну невідворотність своєї й чужої долі. Її Анна – це рівень давньогрецької пророчиці Кассандри, а не просто дівчини, яку видали заміж за нелюбого чоловіка.
Роль Миколи Задорожного по черзі грають Олександр Печериця й Олександр Ярема. Вони різні, але кожен із них по-своєму схожий не так на чоловіка Анни, як на її меншого брата з якоїсь старовинної казки. Перший – молодший, другий – старший. Але обидва, в хоробрій простодушності своїй, не знають про Долю того, що знає Анна.
4 
35413
Коментарі