На подвір"ї греко-католицької церкви Св. Володимира у центрі Парижа — такий собі імпровізований Гайд-парк. "Ти стежиш в Інтернеті за українськими виборами?" — запитує співрозмовника чоловік років тридцяти. "Та де! Зарікся влітку. Без брому до комп"ютера нема чого сідати. Винниченко правильно казав..."
Перший зауважує, що 80 років щось та змінили, і держава бодай формально існує на мапі. Але ж скільки втрачених можливостей, опонує другий.
— Ти подивися, вся ця українська політика — неначе посиденьки біля сільського клубу, — каже. — Той вжарив сусіду в пику, інші коментують. Супротивник оговтався і собі пішов коментувати та гамселити кулаками... Тим часом публіка в партері, — усі ці інтернет-сайти, — радо переповідають деталі бійки. Як на хуторі. Ніби не існує світу поза тими українськими чварами!
— Що ж ти хочеш? В Україні справжніх виборів стільки років не було! Тепер вони навчилися ці вибори робити. Але жодних інших сучасних політичних навичок не здобули...
Дві хвилі імміграції — недавня й повоєнна — повсякчас обговорюють тут новини з "Великої Землі". Або "з Краю", як каже старше покоління. Та навіть у діаспорі майбутні дострокові парламентські перегони аж ніяк не є такою ж популярною темою дискусій, як торішні вибори. А порівняння з періодом помаранчевої революції взагалі неможливе. Тоді романтичний оптимізм Майдану дістався й сюди, за три з половиною тисячі кілометрів від Києва. Разом зі сподіваннями на швидкий український вступ до НАТО та ЄС, інтеграцію до європейського простору, скасування віз в обидва напрямки...
Походячи бодай з власного географічного становища, французьке українство одностайно загорілося тоді перспективою "європейського вибору". Тієї зими час наче пришвидшив ходу. Відстань між цивілізованою та посткомуністичною Європою ніби зщулювалася на сонці. Радше неуважна до українських подій французька преса відкривала українськими репортажами перші шпальти. Київ зі столиці-невидимки перетворився на світового постачальника новин. У січні 2005-го здавалося, що так буде завжди.
Проте європейська та євроатлантична теми якось швидко випарувалися з внутрішньої української політичної дискусії. Уже за останньої парламентської кампанії діалог про зовнішній політичний вибір України тут було чути лише тим, хто навмисне дослухався. Тобто, не провідним європейським політикам, у яких і без українців проблем досить, а нечисленним прихильним до України спостерігачам.
Якщо Київ не стукає наполегливо в європейські двері, українське питання можна відкладати на потім. Приблизно так розсудили і французький політичний клас, і французька преса.
Українська політика — неначе посиденьки біля сільського клубу
Тому даремно шукати детальні публікації про майбутні вибори у тутешніх часописах. Матеріали з"являться лише після голосування. І якщо питання зовнішнього курсу Києва далі не постане на повний голос, пересічні французи вочевидь і не помітять, що українці вкотре переобрали власний парламент.
Звичка масово цікавитися Україною ще не встигла по-справжньому вкорінитися в колективну свідомість. Не з"явилося українських студій, які нібито мали відкриватися в навчальних закладах. Не створили української редакції Радіо Франс Інтернасьональ. Відстань між двома державами, яка ніби й скоротилася за часів помаранчевої революції, відновила свої звичні параметри. А церковне подвір"я на бульварі Сен-Жермен де Пре знову стало найпотужнішим центром українського життя в Парижі.
За відсутності інших політичних, фінансових або культурницьких епіцентрів впливу, українські вибори уподібнилися до такого собі елітарного продукту розумового споживання — для обраних. Себто для тих, хто призвичаївся. Має власні історичні, родинні, особисті підстави. Кого давно не треба ні в чому переконувати. І хто вважатиме Україну частиною Європи, навіть якщо б усі географічні товариства світу домовилися переглянути свої стандарти.
Тим часом новий президент Французької Республіки пропонує назавжди визначитися з майбутніми кордонами на черговому саміті ЄС уже в грудні. Оскільки кожна нова кандидатура до Євросоюзу буде затверджуватися надалі через систему національних референдумів, громадська думка стала важити для кандидатів стільки ж, скільки добрі ділові стосунки між державними лідерами.
Ніколя Саркозі загалом не проти вступу України. Під час своєї виборчої кампанії лише кілька місяців тому тоді ще кандидат у президенти казав про те, що закривати двері Україні було б неправильним. Кандидатура Туреччини викликає в нього великі сумніви. Стосовно ж України він волів би не поспішати, але все одно щодо неї можна подумати.
А новий французький президент цілком здатний ламати мури. Він довів це на червневому саміті ЄС у Німеччині, де проштовхнув-таки свій варіант нової так званої Угоди реформ. Ще за пару днів до зустрічі в неї ніхто не вірив. Якби французький лідер був упевнений, що Україна вигідна ЄС, годі було б шукати кращого союзника
Але де та українська політична сила, чиї щоденна практика і програма переконали б Саркозі? А разом із ним — й інших західних політиків та лідерів громадськості? Хто з українських можновладців хоч раз публічно говорив про те, що буде, якщо в грудні цього року Євросоюз насправді остаточно визначить кордони, а Україну в своїх лавах не передбачить?
Здалека українські вибори нагадують масштабне генеральне прибирання у зачиненій оселі. Речі якось поміняються місцями всередині покоїв — і по всьому. Обговорюються самі "хатні", внутрішні проблеми, особисті конфлікти, персональні амбіції. Як на хуторі, за парканом якого — безмежне Дике Поле, де ніколи нічого не відбувається.
Поза тим, Україна здатна зацікавити. Особисто знаю багатьох французів, які пожертвували власною різдвяною відпусткою й поїхали до України спостерігачами в грудні 2004-го. Цілком успішні адвокати, інженери, дослідники, архітектори... Багато хто з них відкривав для себе цю країну вперше.
Символ приязного, прозахідного Майдану спрацював тоді, як генератор позитивного іміджу. Проте будь-яке вогнище згасає, якщо не отримує нових порцій хмизу.
2 
35413
Коментарі