Її ще й досі дехто називає дружиною Щорса. Хоча була вона чекісткою — жорстокою, підісланою до зовсім молодого, але вже одруженого Миколи, стала його коханкою, в народі — похідною польовою жоною. В роки, коли з Щорса робили героя громадянської війни, її з недогляду когось там чи в ЦК КП(б)У, чи НКВС видали таки за дружину (при тому, що в Москві жила справжня половинка Щорса, один із нащадків нині — журналіст Дроздов), призначили навіть персональну пенсію. Мова — про Фрузю Аронівну Ростову.
В повоєнні роки вона приходила до кожного нового редактора "Молоді України" (яку й мені довелося п'ять із гаком років очолювати) зі спогадами про Щорса як його "законної" дружини. Але і цензура, і ЦК не давали дозволу на їх публікацію, знаючи, хто вона і що вона за одна. Але щорсівську персональну пенсію ніхто в неї не забирав, і ходила вона в самозванках до самої смерті. І десь же виступала, і розказувала про Миколині і свої подвиги, і їй вірили. Була в активі радянського пропагандону. Як про коханку ніхто ніде не заїкався, бо як же це — герой, а зраджував дружині й доні? Що в живих людей таке буває, говорити не дозволялося.
Якось проскакувала в інформаційний простір історія любові великого полководця Костянтина Рокоссовського й актриси Валентини Сєрової, вдови льотчика-героя Анатолія Сєрова і дружини поета Костянтина Симонова ("Жди меня"). Любові, про яку Сталін сказав Мехлісу: "Завидовать будем". Але то був виняток, освячений вердиктом вождя, який втім, зробив усе, щоб Рокоссовський і Сєрова розлучилися. Хоч у маршала щодо неї серйозних планів не було — так собі, інтрижка. На війні і не такі романи були.
Проте й зараз забобон — не говорити про деякі інтимні сторінки героїчних людей або тих, кого зараз затягуємо в герої, живе й процвітає. Десь років зі п'ять тому читав про коханку Романа Шухевича, який мав сім'ю і постійно за умовами діянь УПА був од неї одірваний. Коханку, яка була йому вірною і ділила з ним всі тяготи підпілля, і яку таки чекісти викрили. Кажуть: не треба її згадувати, он же ще живий його син-депутат і Герой України, навіщо це все виставляти на люди? Виставляти, згоден, не треба. Але й боятися згадувати, що таке було, навіщо? Роман Шухевич — не герой мого роману. Але він був живою людиною, і хіба для когось померкне образ героїчної постаті, якщо хтось його вважає таким? Для мене далеко легендарнішою і значимішою є постать його діда, великого українського народознавця, автора п'ятитомної "Гуцульщини" Володимира Шухевича. Але то вже річ про зовсім інші події і обставини.
Не думаю, що для когось померкне слава і значимість Сидора Ковпака, який після смерті дружини знайшов собі пару в особі дружини свого водія. Чи комусь засвербить у носі від того, що Максим Рильський побрався з дружиною свого товариша. Що Павло Попович після багатьох років життя з Мариною взяв за дружину жінку з Дніпра. Що космонавт і вчений Борис Єгоров "емігрував" від однієї красуні-актриси до другої актриси.
В житті прикладів значно більше. Я узяв кілька відомих імен, життя яких доводить просту істину — живі люди живуть не за якимись кимось складеними приписами, а так, як складається: люблять, одружуються, знову закохуються, народжують дітей. Той же Рильський зберігав дружні стосунки з першим чоловіком дружини, виховував його сина. Попович і Єгоров так само не давали підстав говорити про непорядність у стосунках з розлученими жінками.
Воно ніби не про політику, а про особисте. Але політика сама лізе у сферу, де взагалі-то чуже око зайве, а чужий язик — і поготів. Ясно, що чужий рай — не хлів, його не зачиниш. Але й обговорювати такі речі можна хіба що з хижого заміру.
Я ось уже якийсь час спостерігаю нападки на молодого політика, який певний час тому розлучився з дружиною. Чоловік душа в душу живе з дітками, дбає про їх виховання і навчання, а йому — як і чому ти покинув дружину? Хто кого покинув чи не покинув, розберуться двоє, але яке кому діло з нас сунути носа в чуже просо? Якщо там немає розпусти, якщо все по-людськи, то наше з вами там не засипалося і не мелеться, немає чого з вогню цигарки робити світову пожежу.
А видно ж, охота. Охота посмертно зробити ворогами Миколу Зерова і Віктора Петрова (Домонтовича), бо ж незадовго до смерті вчений, письменник і розвідник одружився з Софією Зеровою. До того вони нібито любили одне одного. Любили, то й гаразд. Але які смерті й випробовування пережили, а ми що, будемо їм суддями? Ну, розлучився не любий мені Медведчук і знайшов собі нову пару — а мені чи вам яке діло? Не чоловіче і не для політики це заняття — перемивати кісточки живим або мертвим за їхнє сокровенне, особисте, любі вони нам чи ні. Це — як гріх пити до втрати риз, палити до чорноти під очима чи запихатися наркотиками. Тільки так і не інакше.
Життя все і всіх розставить по місцях, історія і поготів.
Князя Володимира канонізували святим, хоча мав сотні наложниць. Та чи нам із вами судити ті часи? Це ж не базар, де нині виростають прем'єри і де все просто — казала, дам цибулі, а дала дулі, і вся мораль. Ви ж у політиці, на виборах обираєте не коханця чи любку, а долю собі й країні. І важить тут, звісно, й хто він чи вона, але більше — програма, вміння, готовність покласти свою долю на будівництво нашого з вами життя-буття, а не те, з ким він живе чи які пиріжки любить. У політиці кожен дідько в свою дудку грає, та обираємо не дудку, а людину. А вже яку — треба думати й обирати головою, а не з пліток. Обираємо не героїв з ідеальними біографіями, а тих, хто може і повинен стати героєм, здатним повести народ на зламі системи і, головне, творення держави. І щоб у ній ніхто не став вовком, що з'їсть тих, хто стане вівцею. А ще важливіше — щоб жоден із нас такою вівцею не став.
3 
35413
Коментарі