Британо-американський серіал "Чорнобиль" не про небезпеку атомної електростанції. Не про фатальні помилки проектування. Він про систему тотальної брехні.
Із задоволенням спостерігаю реакцію радянських людей — вони батьківщини не мають, розпалася, слава Богу. Вереск лунає. Бо вони прекрасно впізнали свою улюблену країну. Як милого — за ходою.
— Яка ціна брехні? — запитує на початку фільму науковець Валерій Легасов. — Річ в тому, що чуючи забагато брехні, ми вже не відрізняємо її від правди.
Пам'ятаю першотравневу демонстрацію в Києві 1986 року. Глухий шепіт по кутках про страшні чутки. Мобілізацію резервістів, репортажі Бі-Бі-Сі і "Голосу Америки", які тоді ще глушили. Розповіді ліквідаторів, поступову зміну тону преси. Пам'ятаю дику радіофобію за повної відсутності засобів вимірювання радіації. Розписки про нерозголошення, контроль за публікаціями.
Чудова радянська атмосфера, про яку так мило зараз сумують любителі ковбаси по 2,20.
Саме в цю больову точку влучає серіал "Чорнобиль". У самісіньке яблучко, незважаючи на вигадки й неточності. Фільм художній, не документальний. Він спирається на реальні події, але не зобов'язаний їх відтворювати на 100 відсотків.
Атмосфера, настрої, відносини. Наукове співтовариство, де правлять винятково кар'єрні міркування. Влада некомпетентної тупої партократії. Тотальна брехня. Героїзм тих, кого вважають стадом партійні пастухи.
Головна причина наших катастроф, невдач і бідності — люди, які виросли в радянському Задзеркаллі, покалічені владою до потворності.
Головне наше багатство — ті, хто попри тиск огидного ладу, зберегли свої найкращі людські якості — здатність до співчуття, взаємодопомоги і взаєморозуміння.
2 
35413
Коментарі