Ексклюзиви
Четвер, 26 червня 2008 18:30

Як німець Роберт Шмідт подорожував Україною

Автор: малюнок: Володимир КАЗАНЕВСЬКИЙ
 

Роберт Шмідт народився в Душанбе, столиці Таджикистану, в сім"ї виселених із Житомирщини німців. Його батьки переїхали до Західної Німеччини, коли малого треба було віддавати до школи. Нині Роберту 30 років. На початку червня він приїхав в Україну, щоб побачити батьківщину предків.

Ми йшли з автобусної зупинки. Роберт, палкий прихильник автогонщика Шумахера, розглядав кожну машину, яка проносилася повз нас, і коментував це:

— Русіш шрот (брухт), україніш шрот, чехіш шрот, французіш шрот... О, ґут дойче авто! — то проїхав "мерседес".

Потім він зайшов до мого обмальованого підлітками та обісцяного бомжами під"їзду й похмуро мовив:

— Русіш штандарт. Вибач,  україніш…

Увійшли до квартири, в якій я зробив ремонт за каталогом. Гість радісно вигукнув, немов додому повернувся:

— О! Євроштандарт!.. Нарешті, а то вже очі болять.

Він відмовився виходити з помешкання — просив два дні його не чіпати. А потім ми поїхали на майдан Незалежності, і він визнав:

— Центр Києва вже євроштандарт!

Згадав про мене й додав:

— Ну, і твоя квартира.

На Майдані Роберт дуже здивувався тому, що ніде не чує української мови. Гадав, то всі навкруги — іноземні туристи. А коли довідався, що більшість України соромиться рідної мови, знову попросився до моєї квартири.

— Моя країна — Німеччина, — повторював він. — Вона в моєму серці.

Потім Роберт подався до Одеси. І пропав на два тижні. Згодом з"ясувалося, що він заїхав ще й до Бердичева на Житомирщині. Пригадав, що має там рідню. Купив до свого "ґенді" (мобільного телефону) нашу картку й передзвонив із потяга. На запитання про враження від поїздки, сказав:

— Уся Україна — шрот!

Три дні ми не розмовляли. Потім трохи заспокоїлися, й Роберт поділився своїми враженнями:

— Таке все поруйноване, занехаяне. Навіть новозбудоване. А найдивніше — люди. Вони чомусь не посміхаються, штовхаються в автобусах і в трамваях. Я стояв на зупинці, поки всі зайдуть усередину. Але мені не залишилося місця — двері ледве замкнулися. Я сподівався, що наступний автобус буде більш порожній, адже людей на зупинці вже не було. Але його довелося чекати так довго, що назбиралося ще більше народу, ніж перед першим автобусом. Я знову залишився на зупинці. І знову дуже довго не було автобуса, і знову назбиралося повно людей. Довелося їхати на таксі. У Києві автобуси їздять частіше?

Я мешкаю за містом. Додому їду з Києва через автостанцію "Дачна", яка за Святошином. Була п"ятниця. Ми добралися туди сьомим тролейбусом годині о п"ятій вечора. Уздовж дороги було чоловік триста-чотириста охочих поїхати Житомирською трасою. Ми стали в загальну шеренгу. Аж тут з"явилося четверо міліціонерів на чолі з підполковником. Вони жезлами розігнали водіїв, які могли б підібрати людей.

Він гадав, що всі навкруги — іноземні туристи

Ми з Робертом приєдналися до тих, хто голосував на трасі. Міліціонери тим часом узялися за людей. Стали ходити вздовж усієї дистанції від повороту на кільцеву й аж за "Дачну" та зганяти на тротуар кожного, хто бодай крок ступив на першу смугу траси. Не обходилося без матюків. Гаркнули вони й на Роберта. Не побачивши в його очах звичайної, як для українця, покори, хотіли кудись потягти. Довелося рятувати іноземця.

Тут до міліціонерів добавилися люди в цивільному. Щойно в якомусь кінці зупиниться попутка, одразу біжать туди і штрафують водіїв, буцімто це провина неабияка. Так минуло дві години. Роберт перейшов виключно на німецьку, а мене сором кинув у червоне. А ці, з тризубцями на кожному ґудзику, все ходять, ніби в концтаборі наглядачі, і рявкають на людей, мовби то бидло, а не кияни на свої дачі їдуть.

Люди повиходили на першу смугу траси, аби встигнути заскочити в попутку, поки не підбігли "блюстителі порядку". І тоді підполковник своєю машиною став поволі проїжджати туди-сюди вздовж бордюра, начебто бульдозером, відганяючи людей від дороги. Очі в Роберта полізли на лоба. Він сів на східцях магазину й розплакався. 30-річний чоловік! Він не міг винести приниження людської гідності.

Нарешті, через дві з половиною години, ми таки поїхали. Роберт мовчав. Він говоритиме вдома, у Німеччині. Із батьками, які чули, що Україна хоче вступити до Євросоюзу. Із приятелями, котрі збиралися наступного літа відпочивати на нашому Чорному морі.

А я пригадав, як кілька років тому мене затримала поліція в Німеччині. Дуже спокійно і дружелюбно перевірили документи. Пояснили, що я порушив правила дорожнього руху, вийшовши на дорогу, де не можна. Виписали квитанцію. Вони були настільки ввічливими, що я насмілився попросити підвезти мене, якщо їм по дорозі. І вони підвезли! Незважаючи на те, що не п"ють пива за мої податки.

Зараз ви читаєте новину «Як німець Роберт Шмідт подорожував Україною». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

5

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода