У середині дев"яностих я трудився сторожем у тальнівському музеї. Він тоді був у старому Шуваловському замку, що стоїть просто посеред лісу. Веселі компанії та наркомани давно облюбували те місце. Час від часу вони робили спроби вирвати двері. На додачу до всього в моїй каптерці часто пропадало світло й замовкав телефон. Щоб нам, сторожам, не було сумно, директор музею — археолог Вадим Мицик поклав у сусідній залі людський скелет. Його відкопали в якомусь кургані й поставили в дерев"яному ящику. Мене Вадим Федорович утішав тим, що це 19-річна дівчина й боятися її не слід.

Відтоді я полюбив ранки. Кожен приносив полегшення й дарував надію — зранку вже нічого поганого статися не могло.

Після трьох років сторожування я подався на заробітки до Польщі. Ксьондз Болеслав, в якого ми із товаришем копали канави для водогону, був жадібним до непристойності. Утім, це не заважало йому залишатися філософом. Над кімнатою кожного робітника висіла картинка із відповідним філософським змістом. У Володі був намальований кіт на порозі будинку й напис: "Справжнє щастя, повернувшися додому застати там когось, хто на тебе чекає". У мене був зображений виноградник глухої липневої ночі. Картину супроводжував напис: "Навіть після найтемнішої ночі обов"язково приходить ранок". Я й досі вважаю це знаком долі.

У каптерці часто пропадало світло й замовкав телефон

Відтоді минуло майже 10 років. Дивна впевненість не полишає й досі: щоб не сталося поганого в житті, ранок мене порятує. Він даний нам, щоб поверталася надія.

×