Я боявся зустрітися із Сашком

Гіршого покарання, ніж потрапити на очі кредиторові після прострочки, для мене не придумаєш. Слава Богу, мої кредитори мені вірять.

Жив на моїй вулиці старший на 10 років Саша. Він пив горілку й позичав гроші.

1984-го ще з першої моєї доінститутської зарплати він позичив трояк. Відтоді дорогу до хати забув. Сашка я майже не бачив: то вчився в Черкасах, то вчителював по селах. 1993-го згадав про нього, коли треба було розвалити грубу. Сашко прийшов із радістю: йому налили чарку, простили три рублі ще й дали за роботу суму в купонах, яких тоді було неміряно.

Згодом Саша знахабнів, бо став приходити позичати. Звечора віддавав, а на ранок знову позичав. Зрештою пристав до якоїсь молодиці, виїхав і останньої позички не віддав. Якось я пішов до Валерки Чамлая забрати тижневу підшивку газети "Команда". На вулиці лоб у лоб зіткнувся із Сашком. Про борг я забув. Але він про нього пам"ятав.

Про борг я забув. Але він про нього пам"ятав

— Я все одно тобі віддам, — прошамкав уже беззубим ротом.

Відтоді щотижневі походи до Чамлая стали для мене мукою. Саша тероризував мене своєю унікальною пам"яттю. Він усе нагадував, запевняв, клявся у вірності та кредитоспроможності. Відчепитися від нього не було жодної можливості, бо ж не я йому заборгував, а він мені. Одного разу по газети я не пішов. Зловив себе на думці, що боюся зустрітися із Сашком. Потім пропустив ще один тиждень, за ним ще.

Розв"язка вийшла несподіваною — Саша помер від серцевого нападу. Винен він мені був гривню. Бачить Бог, я йому її простив. Ще тоді, при першій зустрічі.

×