"Я коли починаю щось пригадувати, в мене в голові коротке замикання відбувається й вилітає пробка, — жартує Дмитро Горбунов із Черкас. 27 жовтня чоловік відзначив сотий день народження. — Але слава Богу таке буває зрідка, мені ж лишень сто років".

Чоловік сидить на дивані. На ногах — в"язані  шкарпетки. Поверх картатої сорочки вдягнена тепла жилетка. Рідке сиве волосся акуратно зачесане назад. На обличчі ледве помітні зморшки. До Дмитра Івановича повільно підходить чорний кіт, треться об ноги.

Господар каже, що кіт Кешка в них хатній. Надвір його не випускають. Та й сам чоловік не подужає вулицею ходити. Тільки зрідка до поштової скриньки з третього поверху спуститься. Далі — не має сили.

— Шкода, що вже до церкви не можу ходити, але Біблію читаю щодня. Це моя настольна книга, — розповідає Дмитро Іванович. Просить казати голосніше, бо недочуває. — Можу рядки процитувати, як треба.

Дмитро Горбунов народився у Самарській губернії в  багатодітній родині. Працював інженером на військовому заводі. Потім — столяром у школі. Дружину Анну поховав 10 років тому. Подружжя виховало чотирьох дітей. Дмитро Іванович мешкає в двокімнатній "хрущовці" з донькою Маргаритою, 65 років. Її сестра-близнючка Світлана також живе у Черкасах. Донька Людмила і син Геннадій — у Санкт-Петербурзі. Усі діти приїздили на батьків ювілей.

Тато набагато здоровіший за мене

— Правнуки привезли генеалогічні дерева нашої родини. Кожен зробив їх по-своєму, — продовжує чоловік. — Коли ще побачимося з усіма — не знаю. Важко, коли діти далеко.

Донька Маргарита дістає з серванта вітання від президента Віктора Ющенка з нагоди 100-річного ювілею батька. На великій листівці надрукований текст привітання, нижче — підпис глави держави. З іншої кімнати жінка виносить картату ковдру в прозорій упаковці.

— Ще татові подарували два набори постільної білизни, два продуктові набори, чайний сервіз, — розказує Маргарита. — А з мерії пообіцяли щомісяця доплачувати батькові по 100 гривень. Тільки щоб ці гроші отримати, треба зробити на мене довіреність. А як ми тата в ту мерію доправимо? Він слабий, не подужає доїхати. Треба, щоб столітнім кошти надсилали додому.

Дмитро Іванович розгортає невелику книжку своїх віршів. До 94-річчя чоловіка родина видала його збірку накладом 15 примірників. Читає напам"ять одну з поезій.

— Коли я стояла в черзі до Ощадбанку за компенсацією, питали, чи тато хоч розписатися зможе, — згадує донька Світлана. — Вдома йому розповіла. То він одразу вірша склав. У газеті "Товариш" надрукували, тільки скоротили трохи.

Пенсіонер може цілий день щось читати. Донедавна  добре бачив в окулярах. Останнім часом бере лупу, бо зір почав гіршати. Поряд із лупою на столі лежить апарат для вимірювання артеріального тиску. У Дмитра Івановича часто підвищується тиск.

— А взагалі-то він на свої роки досить здоровий і міцний. Якось дільничний терапевт приходила. Сказала, що тато набагато здоровіший за мене, — веде далі Маргарита.

За 100 років Дмитро Іванович перехворів на  черевний тиф, кір, малярію, двостороннє запалення легенів.

— Я кожен день молюся й дякую Богу, що зберіг мене до такого довгого віку. І несамотній у цьому світі залишився. Діти доглядають, та й я, коли треба, ще можу і їм кухоль подати.

×