четвер, 16 травня 2024 09:24

"Мощун іще наш, поряд б'ються добровольці. Хрін кацапам, а не Київ"

Закон має бути однаковий для всіх, а не білим дітям – білий хліб, а чорним дітям – чорний, – каже Олександр Вдовиченко, позивний "Слов'ян", екскомандир 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних запорожців

10 років триває війна Росії проти України. Ви з перших днів на цій війні. Чим армія 2024 року відрізняється від армії 2014-го?

– 2014 року після подій на Майдані більшість патріотично налаштованих громадян вороже ставилася до людей у військовій формі. Думали, що Збройні сили – це "Беркут". Тому, коли ми виходили за територію військового містечка, перевдягалися в цивільне. Навіть коли ми переганяли техніку на станцію завантаження, люди перегороджували рух колонам.

1 березня 2014 року. Біла Церква, 72-га бригада. Я обіймав посаду заступника начальника штабу бригади. Ми отримали бойове розпорядження привести бригаду в бойову готовність ступеня "Повна" з подальшим виконанням бойового завдання. Отримали зброю. Розпочали готувати батальйонно-тактичну групу для виїзду на схід. Планували висування підрозділів для злагодження. Вони відбували в навчальний центр. Першу тактичну групу, яка вирушила на схід, доукомплектовували офіцерами інших підрозділів. За штурвали, важелі, кермо могли сісти одиниці військовослужбовців. Бойові машини на залізничні платформи вантажили офіцери, комбати, командири рот. Більшість армії становили військові строкової служби, не готові до війни. Але бригада вирушила.

  Олександр ВДОВИЧЕНКО, позивний ”Слов’ян” 42 роки, полковник Збройних сил України Народився 25 грудня 1981-го в селі Скараглівка Бердичівського району на Житомирщині. Батько працював робітником в Укртелекомі. Мати працювала на очисних спорудах в Бердичеві. Померла 11 травня 2009 року. 2005-го закінчив Харківський інститут танкових військ, 2017-го – Національний університет оборони України імені Івана Черняховського. Службу розпочав у 72-й гвардійській окремій механізованій бригаді, що базується в Білій Церкві на Київщині. На російсько-українській війні – з перших днів. Був командиром 1-го батальйону 72-ї бригади, який понад рік обороняв Авдіївку. Із березня 2018-го по квітень 2019-го – начальник штабу, перший заступник командира Окремого президентського полку імені гетьмана Богдана Хмельницького. Згодом – перший заступник командира 28-ї окремої механізованої бригади імені Лицарів зимового походу. У лютому 2021 року очолив 101-шу окрему бригаду охорони Генерального штабу. Із серпня 2021-го по серпень 2022 року – командир 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних запорожців, яка в лютому й березні 2022-го захищала Київ. Почесний житель Київської області. Нагороджений орденами Богдана Хмельницького І, ІІ, ІІІ ступенів. У шлюбі. Дружина – 39-річна Світлана – працювала бухгалтеркою, тепер у декретній відпустці. Має сина – 5-річного Олександра – й доньку Софію, 2 роки. Автор книжки ”72. Записки комбата”.  Пише роман про війну, любов і віру в перемогу. Улюблена книжка – ”Доця” Тамари Горіха Зерня
Олександр ВДОВИЧЕНКО, позивний ”Слов’ян” 42 роки, полковник Збройних сил України Народився 25 грудня 1981-го в селі Скараглівка Бердичівського району на Житомирщині. Батько працював робітником в Укртелекомі. Мати працювала на очисних спорудах в Бердичеві. Померла 11 травня 2009 року. 2005-го закінчив Харківський інститут танкових військ, 2017-го – Національний університет оборони України імені Івана Черняховського. Службу розпочав у 72-й гвардійській окремій механізованій бригаді, що базується в Білій Церкві на Київщині. На російсько-українській війні – з перших днів. Був командиром 1-го батальйону 72-ї бригади, який понад рік обороняв Авдіївку. Із березня 2018-го по квітень 2019-го – начальник штабу, перший заступник командира Окремого президентського полку імені гетьмана Богдана Хмельницького. Згодом – перший заступник командира 28-ї окремої механізованої бригади імені Лицарів зимового походу. У лютому 2021 року очолив 101-шу окрему бригаду охорони Генерального штабу. Із серпня 2021-го по серпень 2022 року – командир 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних запорожців, яка в лютому й березні 2022-го захищала Київ. Почесний житель Київської області. Нагороджений орденами Богдана Хмельницького І, ІІ, ІІІ ступенів. У шлюбі. Дружина – 39-річна Світлана – працювала бухгалтеркою, тепер у декретній відпустці. Має сина – 5-річного Олександра – й доньку Софію, 2 роки. Автор книжки ”72. Записки комбата”. Пише роман про війну, любов і віру в перемогу. Улюблена книжка – ”Доця” Тамари Горіха Зерня

13 квітня 2014-го я прибув у Запорізьку область разом із воїнами комендантського взводу 72-ї бригади. Нас там зустріли тепло. Ми навчали й гартували молоде покоління воїнів, які 24 лютого 2022 року зірвали плани Кремля. Один такий вояк був вартий тисячі кацапів. Це довели бої за Київ.

ЗСУ-2024 дуже відрізняються від ЗСУ-2022. Військові контрактної служби, еліта Збройних сил, на жаль, закінчуються. Гинуть, отримують важкі поранення, втомлюються. Війна триває з 2014-го, але нинішні навантаження та інтенсивність бойових дій у рази більші.

США попереджали керівництво України про напад Російської Федерації в лютому 2022-го. Нас закликали не панікувати. 72-га бригада, яку ви очолювали, готувалася до нападу Росії?

– Великою війною запахло наприкінці 2021-го. Росія перекидала в Білорусь військові з'єднання, готувала угруповання для наступу на Київ. 72-га бригада перебувала в повній боєготовності. Ми отримали розпорядження готувати оборону Чернігівщини.

У Києві смерділо війною вже на початку лютого 2022-го. Ми перейшли в підпорядкування командувача Сухопутних військ генерал-полковника Олександра Сирського із завданням – обороняти столицю. Ніколи не забуду, як я зібрав список №1 – заступників командира бригади, начальників родів військ і служб і командирів підрозділів – і сказав: "Невідомо, як розвиватимуться події, куди піде ворог, але нам довірили битися за Київ". Від важливості сказаного в мене пересохло в горлі. Я подивився в очі командирів – чи немає там якоїсь паніки? І побачив там лише гордість і бажання битися за столицю.

У Києві смерділо війною вже на початку лютого

Війну чекали з дня на день. 23 лютого написав мені друг, що завтра з Білорусі попре кацап. А я тільки вчора забрав із пологового будинку дружину й доньку. Того дня я проводив рекогностування Правобережної України. Стояв на заправці, дивлюся: з авто вийшла жінка з дітьми. Хотілося підбігти і кричати: "Чого ви тут, чого не тікаєте?" Потім упіймав себе на думці, що в мене вдома син, 3-річний Сашулька, й новонароджена Софійка.

До останнього не хотілося вірити у війну. Проїздив Лютіж, Нові Петрівці, де були кровопролитні бої за Київ у Другу світову. Не вірилося, що кацап буде тут. А він прийшов.

Столицю захищали воїни бригади імені Чорних запорожців, якими ви командували. Першим звільнили Мощун, де були знищені російські елітні підрозділи. За яким принципом побудували оборону Київщини?

– Головний удар росіяни планували з напрямку Чернігова на Бровари, і потім – на столицю, за даними розвідки.

20 лютого прийшло бойове розпорядження висуватися на Київ. 3-й батальйон під керівництвом Романа Дармограя на позивний "Стриж" висунувся тримати трасу Чернігів – Київ: населені пункти Калинівка, Пухівка, далі Бровари. За ним рушив 1-й батальйон під керівництвом Андрія Верхогляда на позивний "Лівша" – боронити населені пункти Гоголів, Русанів і тримати оборону вздовж річки Трубіж.

Мотопіхотний батальйон під керівництвом Романа Волоса на позивний "Шериф" 22 лютого висунувся на Правобережну Україну із завданням битися за Вишгород і втримати Київську ГЕС.

Основний тягар усіх кровопролитних боїв за Київ припав на героїв 2-го батальйону, командир Михайло Дзерина на позивний "Сокіл". Підрозділ, який лише 23 лютого зосередився у визначеному районі. Доля Київщини вирішувалася саме на Правобережжі.

Слов'янчик, тримати стрій! Я вже поряд

У Гостомелі билася 4-та бригада Нацгвардії, поруч – підрозділи ГУР, територіальної оборони, самооборони Ірпеня і ще тисячі людей, бо район оборони 2-го батальйону був понад 30 кілометрів. Це навіть для бригади забагато.

23 лютого ввечері я прибув у Білу Церкву. Десь за другу годину ночі 24 лютого начальник штабу Олексій Халабуда провів нараду й запитав: "Що думаєте?" Кажу: "Попруть". Поцікавився, де моя сім'я. Я відповів: "Тут, у Білій". Його родина також була тут, у нього теж маленький син.

Який день був для вас найважчий під час захисту Київщини?

– Те, що 72-га бригада перебуває під Києвом, для росіян було неочікуваним. Захопивши аеродром у Гостомелі, вони спробували посадити туди Іл-76, але не вийшло.

24 лютого 2-й дивізіон підполковника Олега Кобзаренка, позивний "Дельфін", і танковий батальйон Андрія Денисюка, позивний "Булат", просувалися своїм ходом на Київ. О 17:00 герої "Дельфіна" зайняли вогневі позиції. Командир дивізіону наказав "Титану", командиру батареї, вести вогонь по злітній смузі Гостомельського аеродрому, щоб кацапські літаки не могли десантувати техніку. Після провалу десантування ворог повернувся в Білорусь, перегрупувався і вранці був уже на околицях Києва.

Спочатку вони проривались у столицю через Горенку – не вийшло, ми підірвали міст. За Горенку билися воїни з батальйону імені Кульчицького й курсанти Житомирського військового інституту, підрозділи Окремої президентської бригади, якою керував полковник Павло Гора. Тоді ворог спробував зайти в Київ через Бучу й Ірпінь. Але там були підрозділи тероборони. Я тримав зв'язок із командирами сил самооборони – "Каскадом" і "Анакондою". У боях за Ірпінь брав участь підрозділ Дмитра Зарецького, позивний "Монах", заступника командира батальйону 80-ї десантно-штурмової бригади. Він зустрічав ворога в Чорнобильській зоні. Потім відступив, бився разом із нами за Гостомельський аеродром і Ірпінь. За Бучу боролися безстрашні азовці, підрозділи "Бороди". В Ірпені ворогу не вдалося перейти річку, тоді він пішов на Стоянку. Її обороняв підрозділ 169-го навчального центру. Ставши вздовж правого берега річки Ірпінь, вони зупинили росіян. Після цього ті пішли на Макарів, де основний удар прийняла 14-та окрема бригада під керівництвом полковника Олександра Охріменка, позивний "Валун". Ми з ним разом керували батальйонами у 72-й бригаді, брали участь у боях за Авдіївську промзону. Наприкінці лютого він набрав мене: "Слов'янчик, тримати стрій! Я вже поряд. Будемо битися за Київ разом". І ми билися.

Весь зв'язок ліг. Тільки голос: "Укропы, сдавайтесь!"

Коли ворог зрозумів, що захисники Чернігівщини й Сумщини не дали швидко просунутися до Києва, то почав перекидати сили на Правобережну Україну й шукати місце, де можна вклинитися в бойові порядки бригади. І знайшли – в районі селища Мощун.

5 березня росіяни під прикриттям артилерії й авіації зуміли захопити невеликий плацдарм і розширювали його. Я приїхав на КСП 2-го батальйону, командир якого був поранений, і зрозумів, що доля Київщини й усього Правобережжя вирішується саме тут. Почали готувати до оборони Великі Петрівці та Малі Петрівці. І ворог туди не пройшов. Чому Мощун звільнили першим? Я розумів, що 2-й батальйон зазнає важких втрат. Були критичні моменти. Я перевів його на Вишгород із завданням утримувати місто й ГЕС, а на його позиції завів мотопіхотний батальйон. 16 березня росгвардія прорвала оборону Мощуна й вийшла на дорогу до Горенки. Командир мотопіхотної роти, позивний "Кедр", прийняв бій, отримав поранення. Підійшли резерви бригади та підрозділи "Бороди", й наступ вдалося зупинити. 21 березня командир мотопіхотного батальйону "Шериф" доповів, що Мощун наш.

Під час оборони Київщини на Лівобережжі ми встигли створити систему захисту. Воїни, озброєні "Стугнами", "Корсарами", Javelin, NLAW, що почали прибувати в бригаду, створювали мобільні групи та якісно нищили противника. Усі мости були заміновані. Ворог був виснажений, і ми його шматували.

Найважчим днем під час захисту Києва було 13 березня. Напередодні до мене приїхали спецназівці ГУР "Філософ" і "Шаман" і кажуть: "Треба негайно вводити резерви". Я викликав командира мотопіхотного батальйону та його заступника Андрія Норова "Космоса". 12 березня вони висунулися, щоб підсилити оборону Мощуна. 5-та рота під керівництвом Коваленка на позивний "Ревізор" була знекровлена й потребувала допомоги. Костромські десантники почали штурм. Весь зв'язок ліг – і мобільний, і стільниковий, і радіо. Інколи де-не-де пробивалася радіостанція "Либідь" із виносною антеною. Я відправив розібратися в обстановці заступника командира 2-го батальйону Владислава Калієвського, позивний "Калина". Зв'язку немає. Тут по радіостанції на мене виходить якийсь кацапський голос: "Укропы, сдавайтесь!" Зв'язку ні з ким нема, люди не можуть доїхати до Мощуна: дорога з Горенки весь час – під вогнем. Опівдні "Філософ" доповів: "Мощун іще наш, поряд із нами б'ються добровольці. І ми сказали, що хрін їм, а не Київ" 14 березня я завів мотопіхотний батальйон у повному складі – й розпочали битву за столицю. Ми знали: Україна або смерть.

Загроза нового російського наступу на Київ у травні-червні нависає, пишуть західні ЗМІ. Наскільки це реально?

 

– Ніхто точно не знає, які в кого плани. Але якщо західні ЗМІ говорять, то їх треба чути. І я на 100 відсотків упевнений, що їх чують і готуються.

У битві за Авдіївку наші війська змушені були відступити. Тепер окупанти намагаються захопити Часів Яр.

– Героїзм оборонців Авдіївки – неймовірний. Там кров героїв мого 1-го батальйону 72-ї бригади. Ми там зробили меморіал, на якому нині висять прапори військових частин РФ. Більше коментувати не можу. Захисникам Авдіївки честь і хвала, так само як і Бахмута, Сіверськодонецька, Лисичанська, Маріуполя. Люди стоять на смерть, як стояли за Київ. Не страшно програти битву, головне – виграти війну.

Ви особисто знайомі з головнокомандувачами ЗСУ: колишнім – Валерієм Залужним, і з нинішнім – Олександром Сирським. Що в них спільного? Чим відрізняються?

– Генерал-полковника Олександра Сирського я знав, іще коли він був командиром бригади. Він більше "сталева людина". Генерал Валерій Залужний – людина великої людяності.

Зміна головнокомандувача для мене не була несподіванкою. Це може мати як позитивні, так і негативні наслідки. Я був шокований, що Валерія Федоровича відправили у відставку, але присвоїли звання Героя України. Не знаю, що відбувається на верхах, але тягар величезної відповідальності, який лежав на головкомі Залужному, нині ліг на головкома Сирського. Людина без відпочинку з одного гарячого напрямку перейшла на інший. А від перестановки доданків сума не змінюється. Якщо немає допомоги від Заходу, то боєприпаси та ракети розподіляються на найвищому рівні, бо їх мало.

Коли ми билися за Київ, то все озброєння забирали з інших напрямків і віддавали нам. Я цілодобово був на зв'язку з керівником оборони столиці Олександром Сирським і тодішнім головнокомандувачем Валерієм Залужним. І все, що я просив, вони давали, щоб Київ бився. Вони обидва – головнокомандувачі. Колишніх головнокомандувачів не буває. Ми живемо у страшні часи, коли Україна стікає кров'ю. Ми всі – історія. Час – найсправедливіший суддя, він кожному виставить оцінку.

Не хочу казати нічого негативного, бо кацапське ІПСО швидко підхоплює такі вислови і це б'є по іміджу нашої держави. Ми не знаємо, які ЗМІ крутять новини у Сполучених Штатах. Мій однокурсник Сергій, який із 2005 року живе в Чикаго, каже: "Знаєш, "Слов'ян", я розумію, чому так багато американців насторожено ставиться до нас. Бо у США мало України й багато Росії".

У такий час, як нині, навіть керувати бригадою, як я, – іде рік за 10. Спілкуєшся із сім'ями загиблих, хочеш щось їм сказати, а сказати нема чого. Бо хоч би що ти робив – все одно причетний до загибелі їхніх рідних. Треба битися та перемогти.

Які зміни відбулися в армії після призначення Олександра Сирського головнокомандувачем?

– Кадрові зміни відбуваються – це всі бачать. Триває перерозподіл особового складу з тилових частин. На фронті важко. Є страшна фраза: "Ситуація важка, але контрольована". У часи кровопролитної війни на високих посадах треба ухвалювати неординарні рішення. Якщо ухвалювати рішення, які всім подобаються, перемоги не буде.

Чого нині найбільше потребує армія – нової високоякісної зброї, боєприпасів чи живої сили?

– Ми 11-й рік б'ємося за існування України, третій рік ведемо повномасштабну війну з Росією. Нині йде війна на виснаження. У такій війні найголовніше – ресурс: людський і матеріально-технічний. На початку великого вторгнення 72-га бригада налічувала, умовно, 100 осіб і тримала майже 180 кілометрів фронту. Коли ми вийшли на бахмутський напрямок, нас уже було, умовно, 400 і я не міг втримати 53 кілометри фронту. Лівий фланг сипався, там наступали вагнерівці. Наші батальйони зазнали важких втрат під Києвом, Харковом, Куп'янськом, Сіверськодонецьком, Лисичанськом. У нас було вчетверо більше людей, ніж під час оборони Києва, але ми не могли втримати фронт.

Тепер їжджу вулицями столиці й насолоджуюся тим, що тут є життя. Але в мене ностальгія за страшними днями лютого-березня 2022 року, коли в Києві залишалися лише свідомі українці – не за національністю, а за своїм ставленням до України.

У суспільстві висока підтримка армії, але водночас є негатив щодо територіальних центрів комплектування.

– Є посади, на яких треба виявляти принциповість і виконувати обов'язки, і вони важкі. Закон має бути однаковий для всіх, а не білим діткам – білий хліб, а чорним діткам – чорний. Нині багатьох керівників територіальних центрів комплектування змінили, але цю роботу треба робити. Проводити мобілізацію – це державне завдання. ТЦК – виконавці. На підприємствах, де люди офіційно зареєстровані, вже повиривали всіх. Тепер бігають і шукають людей, бо багато хто не працевлаштований, змінив місце проживання. Коли ворог був під Києвом, були інші настрої. Тепер ворог далеко – і всі думають, що війна закінчилася. Те, що ТЦК мають виконувати свою роботу, – це факт. Але жодних перевищень повноважень.

Як мають проводити мобілізацію, щоб люди спри­ймали службу у війську не як примус, а як честь?

– Сприймати як честь що? Що маєш іти на фронт і твоє життя залежатиме від багатьох факторів? 2022 року сотні тисяч людей штурмували військкомати чи одразу прибували в бригаду – без ТЦК. І ми їх одразу відправляли в підрозділи. А потім хтось гине, а хтось далі воює.

Війна має бути народна

Приїжджає з фронту втомлений воїн, який із лютого 2022-го б'ється за майбутнє країни. А жінка йому каже: "Он Петро втік за кордон, а Іван закосив. І воїн думає: "За що я б'юся?" Війна має бути народна. Крапка. Бо ворог пре – і нам треба вистояти. Більшість росіян готова воювати. У них два наративи: "Захід – це ворог" і "Ти маєш вмерти за свою велику і пропиту Росію". І вони знаходять місце для смерті в Україні.

Майбутній український президент нині служить капітаном у ЗСУ, сказав Юрій Луценко. На вашу думку, чи є в середовищі військових майбутні політичні лідери, готові після війни очолити країну?

– Головне – щоб той капітан, який має стати президентом, вижив у боях, дожив до перемоги й виборів. Нині ми у великій війні. Хотілося б, щоб вона закінчилася ще вчора. Щоб ми не втрачали найкращих людей. Сили й волі нашим воїнам, Божого захисту і щоб ми перемогли.

Зараз ви читаєте новину «"Мощун іще наш, поряд б'ються добровольці. Хрін кацапам, а не Київ"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 35413
Голосування Які умови миру і зупинення війни для вас прийнятні
  • Відмова від Донбасу, але вивід військ РФ з усіх інших територій
  • Замороження питання Криму на 10-15 років
  • Відмова від Криму і Донбасу за умови надання гарантій безпеки від Заходу щодо всіх інших територій
  • Зупинка війни по нинішній лінії фронту
  • Лише повне відведення військ РФ до кордонів 1991-го
  • Ваш варіант
Переглянути