Показовий урок українського француза
Учора, в п'ятницю, 21 жовтня, зненацька задзвонили із Першого національного телеканалу. Виявляється, прочитали мого ще весняного поста (17 квітня 2011 р.) в блогах у "Газеті.ua" (http://gazeta.ua/blog/80/zustrichi-na-bloshinomu-rinku) під назвою "Зустрічі на Блошиному ринку". Виникла ідея зробити про це телепередачу. Мають на меті в основу її покласти мою задушевну розповідь про киян, які притиснуті обставинами, тотальним зубожінням, мимоволі стають продавцями всього зайвого в домашньому вжитку, що лишень може принести виручку, дати бодай мізерію грошенят на харч. Хочуть, власне, розповісти про продавців і покупців Блошиного ринку, але за моєї участі.
У суботу вранці, на чолі із кореспондентом програми "Новин" УТ-1 Юлією Галушкою, розширеною телевізійною групою виїздимо до мурашиного ярмарку, який від весни, коли я в останнє там був і "розродився" постом блогу, уже й поміняв свою адресу. Він покинув колишнє розташування на Куренівці, де знаходився, як кажуть, на пташиних правах, і перемістився на Петрівку. Начебто, на спеціальну територію, яку нарешті виділила під комерцію найбіднішим верствам населення київська влада.
Нова торговиця розташувалася одразу за книжковим ринком. Буквально за декілька кроків від нього починаються благенькі підстилки з викладеними на них нехитрими товарами. Поруч із убогим скарбом обабіч дороги здебільшого зморшкуваті обличчя бабусь і стариків. Невеселої молоді.
Тільки ж здалося мені, що нині людей на ринку значно більше, як те я зустрічав раніше. Торговище, скільки оком сягнеш в людській скорботній метушні. А це явна ознака того, що народу гірше й гірше живеться. Бо торгувати сюди йдуть уже з розпуки. Коли ніякого іншого прибутку знайти не можуть.
Ось і група гармоністів – продають музичні інструменти. Забавляються двохрядними витинанками й піснями на різні смаки. Невисокого зросту чоловічок виспівує маслянисті частівки жіночим голосом. Мимоволі заслухаєшся.
- Як виторг на новому місці? – справляюся в гурту старших за віком чоловіків, котрі слухаючи спів діляться поміж собою крихтами червонобокого яблука.
- По нулям, якщо не сказати смачніше, - відповідає дядько з гармошкою "Чайка" в руках. Пальці його беззвучно барабанять по клавіатурі, але міхів він не розтягує, слухаючи пісню колеги. – Ви оце першим від ранку справилися, до нас заговорили А так музикою ніхто не цікавиться. Невеселий для народу нині час. Та й ринок цей загнали до дідька на кулічки.
- Сюди на нас, як на пінгвінів, приходять лише подивитися ті, хто приїжджає на книжковий ринок, - каже чоловік у потертому кашкеті з яскравим золотим зубом у роті. – Немає колишньої клієнтури. Перенесли ринок – загубилися покупці… А потім вимагають грошей за кожну товарну одиницю – гармошку. А спробуй нині її продати, коли цей товар зараз у людей не в моді…
Тележурналістка Юля Галушка і оператор Сашко все ніяк не можуть записати синхрону. Люди на чому світ лають владу за евакуацію їх із Куренівки. Але журналістка лишень попросить висловитись на камеру, цього зробити ніхто не бажає. Втікають від телевізійної групи щодуху, ховаються поміж людьми.
- Пояснюють, що за кожне сказане в ефірі слово їх прийдуть карати податківці, - спантеличено каже Юлія. Вона замало не у розпачі.
Аж ось голосиста жінка, яку довколишні називають Людмилою Миколаївною, не злякалася ні камери, ні мікрофона. Стрибаючи в дзвінких своїх вигуках зі смачною чоловічою лайкою, мовби по кучугурах при потопі, вона шле масні публічні прокльони на голови пришелепуватого Льоні Космоса, недолугого державного градоначальника Києва Попова за зміну розташування ринку. Там, мовляв, на Куренівці, все було надзвичайно просто й зручно. Поруч із їх виставленими товарами працював капітальний господарський ринок, за два кроки – жвавий розпродаж різноманітної живності – собак, котів, папуг, рибок. Там завжди крутилося багато грошовитих покупців. Вони всякчас, немовби з розваги завертали й на Блошину торговицю і обов'язково знаходили тут собі товари до душі. А ось тут, на Петрівці, верескливо пояснювала жінка, їх загнали під високий бетонний паркан, у бур'яни і тільки повсякчас бігають та вимагають плати за місце. А з чого розраховуватися, коли покупців зовсім немає? Он уже полудень, а ніхто й не справився про будь-який її товар.
Коли ми з пані Галушкою вишукували та вмовляли стати перед мікрофоном інших людей, підійшов симпатичний сивоволосий чоловік у вишукано білій легкій куртці.
- Якщо ви готуєте телепередачу, то вам, напевне, буде цікаво, - звернувся він до нас вишуканою українською, - розпитати про враження від Блошиного ринку французів…
У моєї колеги від несподіванки замало не випав мікрофон із рук.
- А де вони? – швиденько вимовила Юля.
- А он, де торгують одностроями…
Справді, там поміж людьми, які перебирали камуфляжний одяг виділялася сивувата жінка і худорлявий молодик в окулярах. Явно не тутешньої зовнішності.
Виявилося, що наш новий знайомий – Олег Коваль. Мешкає і працює в Парижі. Давній виходець зі Львова. В французькій столиці має власну туристичну фірму. Нині у відрядженні в Україні – супроводжує як перекладач мадам Моніку Федик і її зятя Паскаля Фаре. Жінці вже давно за сімдесят, але вона вельми активна, рухлива, кипуча, об'їздила замало не весь світ. Без спочину колесить і Україною, звідки вихідцями є її предки, скуповує на ринках древній одяг, начиння, різноманітні обладунки побуту. Все це не для особистої колекції. Поважна мадам працює в одному з відділів всесвітнього музею одягу й побуту, який розташований у французькому Марселі. Нині там формують колекція років сталінізму. Моніку Федик учора бачили в Чернігові, нині в Києві на Блошиному ринку. Тут для неї, зізнається іноземка, справжній клондайк.
Мені добре видно, як у Юлі Галушки під час інтерв'ю від задоволення аж палахкотять очі: французи на цьому ринку – неймовірна телевізійна вдача. Чудова сюжетна знахідка для передачі. До того ж мадам Федик професійний експерт із проблем реалізації таких незвичних товарів, які виставлені на розпродаж тут. Журналістка жваво розпитує про подібні Блошині ринки за кордоном. Як до них ставляться там. Ширше висвітлити тему допомагає Паслаь Фагге.
Наших нових візаві дивує, що українські продавці здебільшого соромляться свого недорого товару. Але ця скромність тут недоречна, вважають парижанка і її зять. У цьому нічого дивного, принизливого.
Уточняючи оцінку ситуації іноземцями, перекладач Олег Коваль пояснює, що українці торгуючи на подібних ринках "здебільшого сором'язливо приховують очі".
- Але ж вони тут стоять не заради фольклору, а тільки задля виживання… Чого ж тут соромитись?
Коли ми вже розпрощалися зі своїми знайомими і направились було до виходу, парижанин Олег Коваль враз мене окликнув. Я зупинився. Він підійшов і несподівано справився:
- А чому у Києві так багато карикатурно "рускоговорящих"?
Я й не встиг зібратися з відповіддю на його несподіване запитання, як він продовжив:
- Я з цим в Парижі круто борюся. Ось приїжджають звідси люди, подають українські паспорти для реєстрації в нашій туристичній фірмі, а "речат" по-руські. Я їм і кажу, як ви б поставилися до того, якби подавець англійського паспорта спілкувався з вами арабською, а француз – німецькою. Ніяковіють. Так, мовляв, уже склалося. Я, знаєте, збираю групу туристів із України і кажу їм. Якщо ви хочете, шановні мої земляки, щоб я, як гід, із вами зранку до вечора працював безкоштовно, без будь-якої оплати моєї праці, ніхто із вас не повинен протягом цього часу й словом обмовитись московським сленгом. Усі запитання, розмови поміж собою в дорозі, під час екскурсії – виключно українською… А лише почую московитські жаргони – заплатите всі по повній програмі…
Я оціпенів, слухаючи пана Олега. Тільки зумів видавити з себе:
- І що ж цього виходить?
- І маріупольські, і навіть кримські ваші туристи – всі дуже добре володіють державною мовою. І ні слова російської не чути. Знаєте, економічний важіль має і тут вирішальне значення…
Саме цієї миті в кишені парижанина Олега Коваля озивається телефон. Він достає гарний лискучий апарат. Хвильку вивчає дисплей і показує нам із Юлією Галушкою повідомлення, яке йому щойно прилетіло. Там пишеться, підкреслюю, українською: що українська діаспора повідомляє свого активіста, що сьогодні, 22 жовтня 2011 року, о 15 годині, біля котроїсь там станції паризького метро збираються всі українці для вироблення загальної платформи дій у зв'язку з подіями в Україні.
- Бачите як діємо ми, - сказав Олег Коваль. – Учіться. Заради України…
***
Для тих, хто хоче переглянути передачу Юлії Галушки з Блошиного ринку – вмикайте сьогодні, 22 жовтня, о 21 годині УТ-1.
