Нам не хватило 10 лет, чтобы Украина доползла до своих крайних восточных земель
Это понимал и враг. Поэтому торопился
Років 20 тому за неологізм "наразі" на телеканалах нещадно карали літературні редактори. Треба було писати "поки". Бо "наразі" - якось виклично, нє по-укрАінскі.
Тепер на Старій Дарниці невеличкий азербайджанський ресторанчик, борючись за виживання, крейдою пише оголошення про прийом замовлень телефоном. Вживаючи викличне слово: "На разі ми працюємо лише в телефонному режимі".
То байдуже шо "наразі" пишеться разом. Тут вже не до літературних редакторів. А до імпульсів, яким ніхто в цій країні не допомага. Досить просто не карати.
От учора бачив одного луганського юнака, аспіранта Ніженського університету. Пише дисертацію "Бої річкового флоту Армії УНР 1917-1920". Україномовна людина 1994 року народження, що евакуювалася з окупованого Луганська шість років тому - разом із матір'ю (торік померла від раку, живучи з сином у гуртожитку з кімнатою 16 кв м).
Слухаючи його сімейну історію, оповіді про однокласників-луганців, поведінку людей під час захоплення міста ще раз подумав: нам забракло 10-15 років, щоб навіть та квола, смикана й непослідовна Україна по-пластунськи доповзла до своїх крайніх східних теренів. І всупереч ворожому державному апарату почала завойовувати день за днем шматочки публічного простору найтравмованіших московщенням міст. А за тим - кращі з них усі писали б дисертації про Армію УНР.
Кращі з них усі писали б дисертації про Армію УНР
Власне це розумів і ворог. Тому квапився, метушився й давав осічки, форсуючи поглинання України, існування якої він трактує як свою фатальну онкохворобу з безкінечними рецидивами.
Та наразі в нього все виходить злецьки. А нам лише треба ще 10-15 років, щоб глухі й калічені терени України наповнилися якимись такими нашими письменами - як старий колодязь водою.
