Про гіацинти та старий одеколон

Серед холодної та навіть сніжної весни хочеться якось більше про квіти. Не зважаючи на цікаву, але складну цьогорічну синоптичну ситуацію, коли замість сліпучого сонця у вікна б'ється сніг та навіть завірюха, весна бере своє. А хто сказав, що у весни не може бути поганого настрою чи вона не хоче трохи побурчати? Саме так я розцінюю пізній сніг та небажані заморозки, коли майже всі дерева у цвіту та розкоші квітневій. Тим паче, що заморозки – абсолютно нормальне та щорічне явище і найпізніші заморозки бувають аж на початку червня. Але я не про це.
Колись мама щороку дарувала мені на день народження гіацинти. Де вона їх знаходила в часи, коли щастям було купити переважно гвоздики, я не знаю. Ми знаємо, що зорова людська пам'ять – надзвичайна. Але пам'ять запахів, як на мене, не порівняється ні з чим. Я, наприклад, впізнАю запах коржиків, які пекла моя бабуля, серед сотні інших пундиків, кожна квартира чи дім пахнуть по-своєму, один мій знайомий довго йшов якось за дівчиною лише тому, що від неї віяло парфумами його минулого сильного кохання.
Мама мого друга розказувала таку історію. Її батька репресували і розстріляли, коли вона була маленькою. Не лишилося жодної фотографії, жодного портрету. Якось вона спитала у матері, а як він виглядав, її батько? І мати дістала звідкись клапоть ратину, залишки батькового пальта, і сказала малій – ось, це запах його одеколону. І вона все життя живе із цим нюховим спогадом про батька.
Є насправді квіти, красивіші за гіацинти, більші, величніші та з ніжнішим чи сильнішим запахом. Але лише гіацинти, їхній запах, остаточно переконують мене, що весна прийшла, що квітневі сніг та заморозки – смішні й даремні, що мама все одно десь поряд.
Все це я згадала, бо зараз так гарно пахнуть гіацинти, які мені подарували на нещодавній день народження.