Відповідальність за власний вибір

Нарікання на поганих політиків з боку виборця – це як схід сонця кожного ранку або несподіване для комунальників настання зими 1 грудня. В українському суспільстві сформувалася презумпція негативного образу представника влади. Будь-яка влада погана, будь-який суб'єкт владних повноважень наражається на прокльони мільйонів громадян.

Заради справедливості, варто сказати, що здебільшого це справедливо. Тобто, претензії виборця до обраного ним президента чи депутата цілком справедливі та обґрунтовані. В зв'язку з цим, постає логічне запитання: куди ж він (виборець) дивився, коли робив свій вибір? Тему виборчих технологій та незліченних методів отримання електоральної підтримки оминемо.

Реалізація конституційного принципу реалізації народом своєї влади через вибори, власне, і винайдена для того, щоб він (виборець) міг делегувати певні повноваження тому, кому він довіряє. Проте, автору ще не вдавалося чути від будь-якого більш-менш свідомого і освіченого громадянина, щоб він був хоч колись задоволений не те, що вибором інших, але й своїм власним.

Що ж штовхає нас робити вибір, про який ми будемо шкодувати? Тут знов випливає тема виборчих технологій. І ми знову її оминаємо, відштовхуючись від того, що читач прекрасно розуміє, про що йде мова і як елекція в нашій країні виграється.

Власне, культура українського виборця неоднорідна. Інтелектуальна еліта не має можливості впливати на такі широкі маси, думку яких формують телеканали чи тиражовані друковані ЗМІ, отож формування тієї самої культури просто не відбувається масово. Це зумовлено структурою власності ЗМІ, власники яких не зацікавлені у формуванні цієї культури, адже це зробить вибір громадян усвідомленим та виб'є з рук власників медіа ресурсів багато козирів в галузі лобіювання своїх інтересів у владі та тому ж суспільстві.

Тому зомбування виборця за схемою Йозефа Геббельса залишається незмінним пріоритетом для власників тих таки телеканалів. Пріоритетом, здійснюваним ефективно. Приміром, цей блог в кращому разі прочитає кілька тисяч людей і для автора це буде гарний показник, а сюжет про партію імені космічного персонажа, який катається по Києві в ідіотському костюмі та смішить людей, подивиться кілька мільйонів телеглядачів. Частина з них ще й проголосують, аби посміятися.

Загалом, виборець суб'єкт меркантильний та егоїстичний. Йому потрібно щось дати. Будь то солодка обіцянка, чи 200 гривень. Саме так мислять багато діючих засідателів місць біля державної годівниці та ще більше бажаючих ці місця зайняти.

Всього не охопиш, тож конкретніше зупинимося на банальному підкупі виборців, в тому числі, замаскованому під благодійність, а точніше про те, якими стереотипами його прикривають.

Часто-густо виборця хочуть "підкупити" (саме в переносному сенсі) кількома примітивними міфами про кандидата-благодійника, який піклується про виборців округу.

Пройдемося по прикладах. Оскільки, агітація закінчилася, а відштовхуючись від протилежного, вважаємо, що контр-агітація теж не має місця бути, не називатимемо прізвищ і партій. З іншого боку, ніхто не забороняє давати лінки на тексти, написані й опубліковані до сьогоднішнього дня. Пройдемося по прикладах.

Так, один з київських мажоритарників, програвши у 2012 році вибори опозиційному кандидату, не перестав "засівати" округ. Продовжив будувати дитячі майданчики, латати дороги, фарбувати стіни в під'їздах. Тепер його агітатори розповідають про нього, як про безкорисливого благодійника, який продовжив допомагати району міста, де розташований округ, навіть програвши вибори і не ставши депутатом.

Навряд чи вони розкажуть, що він, будучи депутатом попереднього скликання, пограбував державу і, в тому числі, цей же округ на суму, яка значно перевищує ту, яку він на "засівання" цього округу потратив. Поставить 1 дитячий майданчик, а вкраде/відмиє на 10 або й більше.

На інших округах по всій Україні неодноразово мали місце випадки, коли кандидати в депутати по одномандатних округах під виглядом благодійної допомоги від власного імені, надавали цю "допомогу" (комп'ютери для шкіл тощо) за рахунок бюджетних коштів. По-суті, те, що держава і так давала, вони просто вручали від свого імені, наче б то, за власні гроші.

Один унікум відзначився особливо яскраво. Програвши вибори, зруйнував дорогу, побудовану за власний кошт, яка з'єднувала віддалене село з цивілізацією.

Типовий портрет "мажоритарника" читачам відомий. Отримавши мандат, він різко забув про свій округ та своїх виборців, з якої б мотивації вони за нього не голосували. Більше його там не бачили. Він собі спокійно лобіював власні бізнес інтереси, тягнув кінцівки вгору 16 січня, аж тут раптом позачергові вибори. І тут різко приходить розуміння того, що ще не всі питання вирішені, тепле депутатське крісло ще не набридло. Отже, потрібно повертатися на округ та знов обіцяти світле й красиве життя, долар по 5 гривень та ковбасу по 20 копійок, аби лиш виборці "правильно" поставили галочку в бюлетені. При цьому, він вимагає ставлення до його повноважень, його влади, як до чогось сакрального та недоторканого. Навіть не виконуючи свої обов'язки належним чином.

І тут знов починається. Туди – комп'ютери, там – дорогу залатати, туди – гречку, там – дитячий майданчик… Ну хоч щось, як висловився штабіст одного з таких середньостатистичних кнопкодавів.

Виборцю кидають кістку, великодушно даючи можливість її обсмоктати. На жаль, не всі вважають це приниженням. Але це саме так і є – приниження. Як же дешево оцінюють нас кандидати!

Один "конюх", як його прозвали місцеві, возив людей на екскурсії на кінно-спортивний комплекс. Це просто геніально! Завезти мешканців сільського округу подивитися на коней, щоб вони за тебе проголосували. Наче вони тих коней ніколи в житті не бачили.

Власне, ситуацію з кандидатами по цьому округу автор аналізував і висновки загалом невтішні.

Депутат із сусіднього округу підвів аж цілу газову трубу до одного із сіл. Саме такий аргумент довелося почути у відповідь на його критику. Вибачте, але якщо він газифікував одне село, а державу пограбував на суму, якої би вистачило на газифікацію десяти сіл, то навіщо нам такі благодійники? Хоча у випадку з цим депутатом масштаби корупції набагато більші. Це один з найбільших корупціонерів, яких можна знайти у Верховній Раді. Журналісти прозвали його "тендерний король", що правда, депутатів з таким прізвиськом мінімум два, але й про іншого теж можна чимало цікавого розповісти.

Якщо перевести цю нісенітницю в більший масштаб, то це те саме, що нам зараз зась критикувати Януковича і його прихвоснів за те, що вони принесли на Донбас війну та розруху через те, що вони перед цим там дороги гарні збудували. При цьому, відмили на тому будівництві суму, якої би вистачило на будівництво доріг в кількох західних областях.

І ці люди так стають депутатами – людьми, наділеними значними повноваженнями, вони мають доступ до державної таємниці, можуть реєструвати і лобіювати законопроекти, приймати закони. Деякі з цих горе парламентарів реєструють таке, що влучну характеристику цьому може хіба Лесь Подерв'янський з усіма відповідними особливостями.

Невже виборець настільки неграмотний, настільки сліпий, не здатний до елементарного аналізу запропонованих кандидатур, чи, що вже складніше, висунути і делегувати кандидатів реально з власного числа, з громади і всіляко їх підтримувати, допомагати виграти вибори, а потім контролювати його діяльність?

Зупинимося, напевне, на питанні про грамотність виборця, оскільки решта питань, знову ж таки тягнуть за собою ще гору питань і їх краще розібрати окремо.

Так от відповідь не є однозначною. Все не так погано, як здається, але далеко від того, як би мало бути.

Чому гречкосії, бездарні псевдо політики, не здатні зрозуміти суспільних процесів, які відбуваються в країні, кримінал, аферисти, "бариги" і "рішали" таки заходять в парламент? Це відображення нашого суспільства? Не варто так казати.

Тут діє правило 30 %, а може і 20 %. Скрізь по-різному. Зараз на більшості округів одночасно балотуються кандидати від всіх або майже всіх партій Майдану та демтабору. Вони грають на одному електоральному полі та борються між собою. А тим часом такі от конюхи, тендерні королі та інші пані та панове мобілізують всіх, хто готовий продати свій голос, адмінресурс (в разі наявності такої можливості), та просто добиваються підтримки людей, які не розуміють, що потративши певну суму грошей на ремонт дороги в їх селі, ця людина, ставши депутатом вкраде/відмиє набагато більше. Рентабельність такого "бізнесу" просто зашкалює. Отримавши мандат, депутат отримує широкі можливості для лобіювання власного або чужого бізнесу, недоторканість, соцпакет, широкі пільги, лікування в елітних медичних закладах, куди простим смертним – зась…

В такому випадку згадані політичні сили були просто морально зобов'язані шукати компроміси та не допускати всіх цих господ до парламенту, узгоджуючи кандидатів між собою. От тільки є одна проблема: хто сказав, що і від них не балотуються такі самі грошові мішки з темним минулим та зовсім не державницькими цілями і завданнями.

Дуже вдалий текст написав перед виборами 2012 року один журналіст, який тепер балотується, тож також не згадуватимемо прізвищ.

Він дуже чітко описав, що про виборця думає кандидат, який вручає йому пакет з гречкою і чаєм в надії на його голос. Він вважає його безвільним, дурним бидлом. Він його купує. Купує його совість, його душу.

Продаючи свій голос, виборець продає майбутнє своїх дітей за пайок або 200 гривень. Він продає майбутнє свого сусіда, який не полінувався, понишпорив в інтернеті, вивчивши кандидатів на місцевому окрузі й зробив осмислений вибір. Отак Ваш знайомий, по-суті, може за пляшку горілки відправити всі Ваші сподівання в смітник. А таких знайомих набереться достатньо по всій країні. І вони ж потім будуть клясти всіх цих депутатів, міністрів, президентів та звинувачувати в усіх своїх бідах.

В тому то справа, що ми самі несемо відповідальність за свій вибір, а поки діють всі ці поблажки для фальсифікаторів виборів та тих, хто банально купує мандати у наших безвідповідальних сусідів, будемо нести відповідальність ще й за "вибір" останніх.