Миття спільного коридору
Коли ти йдеш по вулиці і перед тобою хтось кидає у траву або на асфальт зіжмаканий папірець,таке враження, що це він кинув його тобі на домашній столик, коли з вікна машини, що їде попереду, летить на узбіччя пластикова (в кращому разі) пляшка, також здається, що це хтось загиджує твій особистий простір. Але так воно і є. Все, що навколо – це мій особистий простір. Там, де я зараз перебуваю, це і є моє життя в цю хвилину. Всі події, які я спостерігаю, стосуються мене в першу чергу. Зелена галявина, тихе море, веселі айстри, білі хмарки – це мої галявина, море, айстри й хмарки, бо саме такими я понесу їх у своїх хороших спогадах. І коли я бачу перед собою смітник у лісі, брудні папірці на тротуарах, хамську парковку на пішоходному переході, я розумію, що хтось особисто мене образив.
Подруга моє мами, старша жінка, живе одна. Вона має лише пенсію, однокімнатну квартирку на околиці міста, розкішне руде волосся, дуже погано рухається з-за хвороби, ще - купу недугів відповідно віку, чисту українську мову, дитячу цікавість до життя, вміє пекти розкішний торт, має "брехунець" на кухні й телевізор у кімнаті.
І вона майже єдина, яка регулярно миє підлогу у спільному коридорі, де живе купа здорових, молодших людей. Яких зусиль їй це коштує, розказувати марно, але я ніколи не чула, щоб вона нарікала на сусідів або на життя. Вона просто любить, щоб простір навколо неї був чистий. У житті жінки немає місця бруду, ніякому, бо її це ображає. І це – її зелена галявина, тихе море, веселі айстри та білі хмарки.
