Про їжака і Путіна

На нашому кутку села вели колись газ. Уздовж усієї вулиці тяглась глибока траншея. Вона розгалужувалась до кожного двору окремими ровами, над якими мостили дерев'яні кладки, аби ходити. Понад траншеєю – кучугурами земля, місцями глиниста, і коли дощ – довкола стає грязько, а на дні збирається вода. Якось восени втрапив до канави їжак. Йому пощастило, бо це було якраз навпроти нашого двору. Тобто впасти він міг і не саме тут, а наприклад, із чиєїсь чужої кладки, якщо допетрав перетнути яму по-людськи (ходять же в місті собаки через перехід на зелене світло), але його, може, хтось налякав. Або ж причалапав до нашого двору аж із початку вулиці, довірившись своїй їжачиній інтуїції. Я схильна вважати, що відмовляти їжакам у наявності шостого чуття – неправильно.

Отож, їжака у халепі, себто в канаві, застала моя мама. Саме вечоріло, накрапав дощ, і небо всерйоз затягло хмарами. Їжак напевно ж сам нагору не вилізе, а коли дощитиме всю ніч – утопиться, навіть якби стояв навшпиньки або на підборах. Ясне діло, заходилась мама того їжака рятувати. Лапи він не подавав, то вона якось злізла до нього сама, підняла й висадила на асфальт. Не знаю, чи подякував він за спасіння, чи ні, бо вголос – мама впевнена – не сказав нічого, а коли й кивнув чи розкланявся, якщо у них, їжаків, так заведено – того було не видно, бо вже смеркло. І тут же стало ясно: вибратись нагору самій не вдасться. Якщо стати на трубу посеред рову – цього підвищення було б досить, аби лягти пузом на край, обробившись мокрою глиною, і таки вилізти. Але з уже слизької труби до краю не дістати – пробувала. А навколо – ні душі, всі вже по хатах. І ночувати б мамі в землі під дощем (вдома тоді вже не було кому її шукати і бити на сполох, що не вернулась), аби не трапився-таки якийсь перехожий, дай йому бог здоров'я. Добре, що тверезий, бо коли світ і так ходить ходором, а в густих сутінках до тебе ще й хтось простягає з-під землі брудну руку… Лишились би в ямі обоє, причому один – навіки.

Я трохи сварилась за цю необачність – ускочити в глибоку яму, не покликавши кого із сусідів,от хоч тьотю Машу. Але з самого початку розповіді знала, що мама полізе рятувати їжака. Інакше й бути не могло.

Мама вміє "ловити" телят у складних пологах, лікувати курей і колоти антибіотиками свиней, вона завжди берегла ластівок від кота, який примірявся заскочити їх на порозі майстерні, де пташата, але тричі на день поїла його щойно видоєним молоком. У якесь літо мого дитинства на тепле молоко щовечора виходив у двір їжак – у нього під грушею була власна миска. Їжаки часто бували й у хаті, бо, знайшовши в соломі колючий клубок, батько завжди ніс показати його мені. Іноді їжаки дозволяли торкати своє м'яке пузо, і я досі пам'ятаю ніжну інтимність цих моментів.

І я ніколи не думала, що моя мама може бути такою… аж невдобно писати про неї це слово – жорстокою. Саме так можна подумати, якщо чуєш по кільканадцять варіантів на день, що саме варто зробити "отому Путіну". Відпиляла край довгого дерев'яного бруска, закладеного нащось між двома гілками яблуні, який заважав нам із сестрою возити картоплю з городу, узяла в руку й каже: "А замашний, можна добре дати ним отому Путіну, щоб уже одчепився!". Йому так само "дістається" багатьма іншими, цілком мирними предметами, які трапляються мамі до рук у господарстві. Так само приміряє на нього різні халепи, які трапляються десь у світі і про що розказують у новинах. Аж дивно стає, як чоловіка, якого так часто і так недобро згадують стільки людей, і досі не взяла, прости господи, ніяка трясця.

Загалом я спокійна, бо зустріти Путіна, як мамі того хочеться, їй навряд чи вдасться, тому не буду гадати, чи побила б вона на ньому того кілка, як намірялася. Але маю підозру, що аби впав Путін у яку канаву, мама не стала би бруднитись і витягати його, як того їжака. Та я в цьому майже впевнена!

Тож нехай на нас із мамою навіть не розраховує.