Я довго думав, писати про це чи не писати. Але совість і події дня, коли ми проводжали в останню путь нашу подругу і соратницю Валю Семенюк, так трагічно і несподівано, в розквіті сил згаслу на злеті добрих справ, змушують мене братися за перо. І вивершив ці мої роздуми і сумніви вечір, а саме – ток-шоу Савіка Шустера за участю Юрія Луценка.

На прощальну панахиду в Феофанії прийшли сотні людей різних поколінь. І не тільки народні депутати всіх скликань, а й багато тих, хто просто цінував Валентину Петрівну як людину великого серця і благих діянь. Тут я бачив і Лідію Поліщук з Одещини, і Валиних земляків з Житомирщини, і мого краянина Олексія Івановича Липая, невтомного агітатора за соціалістичну ідею в європейському виконанні, і правозахисницю Ніну Карпачову, і завжди діяльну Валентину Гошевську, і, звичайно ж, когорту соціалістів з Олександром Морозом попереду.

Звісно, тут не було Юлії Тимошенко, яка, будучи прем'єром, цькувала Валентину Семенюк, котра стояла їй упоперек на варті народного добра. Не було Арсенія Яценюка, бо йому була і є чужою позиція Валі – сьогодні все вартісне з того майна пливе в приватні руки. Не було Олександра Турчинова, який мав би скласти шану народному депутату чотирьох скликань, та, мабуть, пастерська мораль не дозволила. Не було Петра Порошенка – що і хто йому сьогодні жінка, яка не давала розкрадати Україну? Але не було і Юрія Луценка, з яким ми, і Валя зокрема, разом стояли на майдані "За Україну без Кучми". Втім, я його розумію: він утік від соціалістів до Ющенка, потім, як переїжджа сваха, перестрибнув до Юлі, а від неї – до Порошенка, який, власне, і зробив його свого часу головним міліціонером. Ну, і ще погуцикав базарами, агітуючи проти соціалістів – то як би йому прощатися з тією, котра ніколи нікого не зраджувала і не бігала до тих, у кого великі гроші.

Втім, я думав не так про те, чому він не прийшов попрощатися з Валею, як про те, кого збирає навколо себе Порошенко. Олігархів – тут усе зрозуміло, сам із них. А ось Луценка він робить головою своєї партії. Йому що, подобаються ті, хто перескакує, наче через паркан, з партії в партію, з позиції на позицію? Чи він не пам'ятає, як Луценко, агітуючи сьогодні проти корупції, свого часу обманом одержав у Верховній Раді велику на той час суму на купівлю квартири в Києві, хоча вже мав її від уряду, де раніше працював? Я не кажу вже, який з нього був міністр внутрішніх справ. Кепський – і це ще м'яко сказано. Єднатися з такими – геть не розуміти, що таке Україна і яка влада їй потрібна.

Ток-шоу п'ятничного вечора зміцнило мене в тумці, що Порошенко помилився, довіряючи Луценкові свою партію. Луценко яким був, таким і залишився. Хамом і егоцентриком. Як тільки генерал-полковник Ігор Смешко заговорив про серйозні проблеми в управлінні військами на Донбасі, Луценко накинувся на нього мало не з матюками. Мовляв, під час війни не можна критикувати Верховного Головнокомандувача й армійське начальство. На допомогу генералу прийшли бійці з фронту, підтверджуючи його правоту, і Луценко присів. Проте видно було, як він ненавидить тих, хто каже правду.

Звісно, коли варвар Путін катує зараз Україну, хотілося б тільки хвалити владу, але вона, на жаль, змушує говорити протилежне. І це підтвердили Анатолій Гриценко та Олександра Кужель. Виявилося, що з тих коштів, які держава мобілізовує на війну, 66 відсотків ідуть на статки олігархів. Тобто ми платимо податки не на забезпечення армії, а на наживу олігархів. І ті п'ятдесят мільярдів доларів, що попливли за цей час в офшори, теж з наших поту і крові, з податків, які здирає влада зовсім не з олігархів. Ось вже точно – кому війна, а кому мати рідна!

Як захисника інтересів олігархату Порошенко обрав Луценка в радники і на головування в партії дуже вдало. А що має і матиме з того Україна? Горланя і демагога – не більше. Петро Порошенко вправі обирати в приятелі кого хоче – того ж Гелетея, а на державні посади – варто слухати громадську думку і фахівців. З мораллю Луценка, з його ненавистю до всіх, хто думає не так, як він, добра ждати від нього – що від бузівка сметани. А Порошенко ж, з усього видно, готує йому роль не тільки першого номера в списку,

Біда, коли йдуть від нас такі світлі люди, як Валентина Семенюк, котра, перефразовуючи Ліну Костенко, не відступилися, поклала лжі на струни, стояла на варті держави і народу. Біда, коли спливають нагору такі вертодокси, як Юрій Луценко, котрі вміють обманювати народ і не каються в цьому ремеслі. А якщо додати сюди ще одного брехуна – Ляшка, то задумаймося: хто сідає на шию народу? І що тут скажеш краще за Тараса: "Добра не жди, не жди сподіваної волі". Навіть війна не забирає в нас права казати людям правду. З луценками не бачити Україні ні щастя, ні долі.