Що агресивнішим стає Путін, то безпораднішим - Захід

75 років тому розпочалася Друга світова війна – Німеччина напала на Польщу. Дуже схоже на те, що відбувається нині на сході України. Ті ж загарбницькі мотиви агресора, подібні між собою вожді – Путін та Гітлер.

Дії Гітлера значною мірою стали результатом політики інших країн Європи: вони намагалися умиротворити агресора, а не зупинити його. Це давало зворотній ефект і збільшувало апетити фюрера . Те ж саме відбувається тепер – невиразна політика Заходу лише провокує Путіна на подальшу агресію. Красномовною демонстрацією політики умиротворення став минулий саміт Євросоюзу, який відвідав Петро Порошенко.

Ще до візиту президента в його адміністрації радісно рапортували про небувалий "дипломатичний успіх" – велику кількість призначених для нього зустрічей з європейським лідерами. На жаль, подібні порожні "радянські" вихваляння невикорінні й серед нібито сучасних українських чиновників.

Справжнім успіхом було би, якби Порошенко добився від країн ЄС посилення санкцій щодо Росії та постачання Україні зброї. Ні того, ні іншого досягти не вдалося.

Навпаки. Що агресивнішою стає Росія, то менш рішучі у протидії їй європейські держави. Більше того, всередині Євросоюзу вже виокремилася пропутінська колона – Чехія, Словаччина, Кіпр та Угорщина. Ці четверо виступають проти посилення економічного тиску на Росію. Рішення щодо можливого розширення санкцій відкладено на наступний тиждень, і у справді якісь дієві кроки ЄС віриться дуже важко.

Німецький міністр закордонних справ Франк Штанмайєр публічно припускає захоплення Росією всього півдня України з метою пробиття суходільного коридору до Криму – при цьому Німеччина виступає проти надання нам зброї. Треба розуміти, Берлін погоджується таким чином з путінським варіантом руйнування української державності. Адже переговори та так зване дипломатичне вирішення конфлікту можливе лише у двох випадках – або якщо Путін зустріне справжній опір та піде на компроміс, або якщо Україна добровільно пожертвує своїми територіями та й самими перспективами існування.

При цьому зрозуміло, що Україні важко буде вистояти без зовнішньої допомоги – реальної і масштабної, а не часткової чи декларативної. Тому не кількістю перемовин Порошенка слід вихвалятися українським чиновникам, а їхньою якістю. Очевидним пріоритетом є нині військова допомога. На потужний та дієвий економічний тиск Заходу на Путіна сподівань дедалі менше.