Томас Джефферсон,

автор Декларації незалежності,

третій Президент США:

"Коли народ боїться уряду –

це тиранія.

Коли уряд боїться народу –

це свобода"

На весіллі – наречений (а), на похоронах – покійник (ця), причому одна і та ж особа - "артист" може грати різні ролі навіть в один день. Отаким правилом, коли, де і ким вигідніше себе подати, користується добряча безпринципна частина українського суспільства, незалежно від політичних уподобань, з однією метою:

1) щоб постійно бути у центрі уваги та завдяки цьому вчасно потрапляти на очі потрібним людям (відомим, підтримуваним громадою, на високих суспільних щаблях, без звертання уваги на їхню ідеологію) і втиратися до них в довіру;

2) щоб завдяки цим людям - "опікунам" завжди мати зиск (посади, сприяння у бізнесі, покривання сумнівних схем особистого збагачення), при цьому дбаючи, хоч трохи, й про "опікунів", правда, не завжди таке буває;

3) щоб прикривати своє пристосуванство (КПСС/КПУ чи безпартійний, зокрема і через вік – СДПУ (о), НДП або "За ЄдУ" – "Наша Україна" чи "Батьківщина" – регіонали – ?) "потрібністю" справі (згадайте колишнє передвиборне гасло "Україні потрібен Литвин", хоча насправді він Україні не потрібен, а Україна потрібна йому та йому подібним для збагачення) і швиденько здобувати "місце під сонцем" в протилежних таборах (на сніданок – влада, на обід – опозиція, на вечерю – знову влада (меню може мінятися, але денне триразове харчування є сталим) або, як би дивно це не виглядало, влада – постійно (не давляться, але лускають від переїдання, а громада, що дозволяє це робити обом сторонам – "нареченим/покійникам" та їхнім "опікунам", злидарює), хоч і при різних очільниках), тільки б власна вигода не страждала;

4) щоб у зручний для себе момент (особиста кишеня – понад усе) кинути раніше потрібних людей, структури, які втратили (втрачають) підтримку громади, використавши їх для власних інтересів у повній мірі та безсоромно забувши про попередню співпрацю (стають уже не потрібними, хоча вони й заслуговують такого ставлення через свою безпринципність у сприянні "артистичним" кадрам), і готувати собі комфортну поляну вже там, де на даний час знаходиться фокус громадської уваги та високий рейтинг.

І так – скільки завгодно разів, фарисейськи чергуючи бутафорні весілля з похоронами, щоб тільки свої статки примножувати. На проблеми звичайних людей, які подібні "артисти" начебто вирішують, та й то тільки задля підвищення особистого рейтингу в суспільстві, їм наплювати. Таке "вирішення" – не більше, ніж примітивні трюки і дешевий популізм.

Прикро, що такі "діячі - артисти" є в нашому суспільстві.

Прикро, що наше суспільство поблажливо до них ставиться.

Прикро, що відомі люди купляються чи "купляються" на їхній безпринципний "артистизм".

Прикро, що "артисти" завжди знаходять своїх впливових покровителів, які, беручи їх під своє крило, "опікуючись" ними, самі поповнюють брудні "артистичні" лави.

Але найбільш прикро, що українське суспільство ведеться на цю суспільну проституцію під виглядом фарисейсько - цинічної гри "артистів" з обох сторін у "весілля/похорони", вірить їхньому популізму, дуже часто підтримує їх та садить на ті чи інші керівні стільці у зручних кабінетах, хоча мало б садити їх на прості табуретки у незручних приміщеннях або відправляти на… люстрацію чи ще далі.

Чому так відбувається в українській громаді?

Чому вона постійно наступає на одні і ті ж граблі?

Чому така коротка в неї пам'ять?

Коли вона нарешті вилікується від своїх хвороб та чи вилікується взагалі, назавжди позбувшись "артистичного" суспільного бруду - сміття?

Хто покінчить з фальшивими "нареченими/покійниками" і звільнить нашу громаду від суспільних повій під маскою "артистів" разом з їхніми покровителями?

В зрілих громадянських суспільствах західних демократій подібні особи не мають "місця під сонцем" в публічній (громадській, державній, політичній) діяльності, а тим більше – на високих її щаблях.

Український народ, якщо він дійсно прагне долучитися до цивілізованого західного світу – НАТО та ЄС (лише там врятуємося від імперських зазіхань на нашу державність з боку золотоординсько - російського агресора і окупанта), в цьому контексті має брати з нього приклад: таких "артистів" нам не треба. Не треба також їхніх "опікунів". Тільки без них ми зможемо жити по - новому.

Позбутися їх ми маємо самі, а допоможе нам у такій справі суспільне очищення: широкомасштабна, а не бутафорна, як пропонується нині, люстрація – нейтралізація – фільтрація. Це – єдиний рецепт для одужання нашого народу. Це – зараз єдина можливість проявитися справжньому громадянському суспільству в Україні, котре бурхливо почало відновлюватися на Майдані під час Революції Гідності, і яке не повинно дозволити "артистам" та їхнім покровителям далі насміхатися над людьми і мати їх за лохів.

Всеукраїнське очищення від суспільного бруду буде найкращим пам'ятником Небесній Сотні та всім загиблим за українську справу Героям!

Таким має бути Маніфест порядності українців!