Нудизм у сучасній політиці народився з появою у ній Жириновського – того, чия мати росіянка, а батько юрист. Народився в Росії, а Україну тривалий час Бог милував, поки у ній не з'явився з вилами у руках і перекривленою від злоби пикою ексзек-шахрай Олег Ляшко – той, котрого, як писалося, було піддано відомій тюремній процедурі в Ізяславській колоній і який знадобився леді Ю в ролі нудиста для реалізації її збоченських намірів дискредитувати політичних опонентів. Роль, звісно, невдячна, проте маргінес у політиці завжди був, чому б на ньому не демонструвати свою голизну ляшкам чи жириновським? Їм – оргазм від уявної власної величі, нам – забава без контромарок і дорогущих квитків.

Та поява у цій скандальній компанії президента Росії Володимира Путіна змінює геть увесь політичний ландшафт. Нудизм Жириновського чи Ляшка – жалюгідна подоба повторити Чарлі Чапліна з Аркадієм Райкіним у політичній драматургії з нульовим ефектом. Та коли скидає з себе всі лахи пристойності глава держави, що претендує на світову велич, ні сміху, ні, даруйте, задоволення від такого роздягання навіть у любителів пляжного нюдизму не виникає.

На четверговій (17 квітня) прямій лінії пан Путін визначив основну причину подій на Південному Сході України у переслідуванні та ігноруванні інтересів російськомовного населення. Звісно, нічого нового він не сказав, але! Вже й Організація Об'єднаних Націй визнала, що все це, кажучи по-народному, дурня, проте В.В. її повторює. Не будемо коментувати його неграмотні просторікування про "общій народ", про російський патріотизм (а український патріотизм що – націоналізм?!), але ось як він сам собі суперечить. Визнавши, що у Криму "зелені чоловічки" були російськими військовослужбовцями, він називає нісенітницею те, що такі ж "зелені чоловічки" на Донбасі – ті ж самі росіяни. Навіщо шукати фігові листочки для прикриття анексії Криму й агресії на Донбасі, якщо вже відомі навіть імена тих, хто скеровує сепаратизм на українській землі? Втім, якщо згадати відому фразу Путіна "Украіна – нє государство, а нєдоразумєніє", ці фігові листочки не здатні прикрити його політичний нудизм. Він проглядає навіть тоді, коли Путін нібито зі співчуттям говорить про неповноцінність громадянства у європейських країнах тих регіонів України, які перебували у складі різних імперій.

Дуже любить пан Путін демонструвати свою безсоромність, коли заходить мова про Євромайдан і нинішню ситуацію в Україні. Він досі вважає Януковича легітимним президентом, а відсторонення його і створеної ним кліки розкрадачів держави іменує антиконституційним переворотом. Звісно, йому не болять страждання українського народу, ошуканого бандою двічі зека. Для нього вкрадені і вивезені в офшори 70 мільярдів доларів, скроплених кров'ю і потом українців, – ніщо, тож без докору сумління захищає донецьку мафію. Правда, ті, хто прийшов до влади в Україні сьогодні, ніяк не кращі за попередників. Але це ж люди його, Путіна, кращої подружки і партнерки по газовому грабіжницькому контракту Юлії Тимошенко – сірникозатикач Турчинов, конфіскатор-шапкозакидач Яценюк, губернатори-мільярдери Коломойський і Тарута – проте ми, українці якось із ними розберемося і без кремлівського акціонера "Газпрому". І без "зелених чоловічків" від нього на Донбасі.

До речі, чи знає пан Путін анекдот, який гуляє нині в Одесі? Іцик довго не спілкувався з Рувином, а зустрівшись, звично запитав, як той поживає. Рувим поскаржився: "Боюся говорити російською". Іцик: "Гадаєш, бандерівці приб'ють?" "Та ні, – відповів Рувим. – Боюся, що Путін прийде мене визволяти". Уродженець Одеси відомий російський театральний режисер Йосип Росельхауз, який дивом потрапив на російське телебачення, під улюлюкання учасників шоу так відважно захищав Україну від наскоків шовіністів щодо гіркої долі російської мови, що цей анекдот на варто сприймати як анекдот – у ньому гірка правда.

Росія – велика країна. Її велич творили Пушкін і наш славетний земляк Гоголь, Толстой і Достоєвський, Чехов і Бунін, Шолохов і Твардовський, Леонов і Булгаков. Путін своїм політичним цинізмом опускає її дедалі нижче. Радує тут одне: російські генії – величини вічні, а Путін – всього лиш чиновник, хай і найвищого рангу, а чиновний люд зникає з орбіт вічності разом з втраченою посадою.

Великий росіянин, художник слова світового масштабу Віктор Астаф'єв, подорожуючи з нами місцями своєї фронтової молодості, говорив восени 1988 року "Хлопці, Україна повинна стати незалежною державою. Вона, як і Росія, могутня й велика". Ще не було Руху, ще не було просвітку в драмі перебудови, ще дрібні путіни ходили навіть не у полковниках, а Астаф'єв уже бачив в Україні державу, а не "нєдоразумєніє".

Звісно, путіним ніколи не дорости до Пушкіна чи Астаф'єва, та чи варто уподібнюватися жириновським і ляшкам?