Зніму квартиру. Недорого.

"Знаєш когось, хто здає квартиру у Львові?" - такі повідомлення у соцмережах, по смс-ках я отримую стабільно раз в тиждень. Всі знайомі шукають квартири. Включно зі мною. З періодичністю раз у два роки.

З 2007 я змінила три квартири. На оплату йшла зарплата з першої роботи. За іншу я жила. Квартири були різні – від маленької до величезної - із 300-метровим горищем на додачу, чисті і не дуже, в центрі і подалі. Шукала по-різному – оголошення в газеті, моніторинг знайомих, але результат був один – в розпачі зверталася в агентство і платила маклеру 100% вартість оренди за перший місяць. За кілька днів знаходила потрібний варіант, перевозила речі і створювала собі ілюзію псевдовласності.

Я заздрю тим, у кого є власне житло у місті. І не тому, що їм непотрібно щомісяця 1400+КП (в моєму випадку) віддавати за 27 квадратних метрів.

А тому, що вони не чекають з осторогою кінця місяця, бо час платити, а зарплату знову затримують. А господар при кожній нагоді нагадує тобі, що це житло його, ціни зростають, треба щось думати.

Коли я дивлюся в магазині на гарний набір посуду, і вже простягаю руки до гаманця, з сумом згадую півторарічної давнини переїзд, і те, як я на п'ятий поверх заносила купу речей. Я можу і не можу дозволити собі цей посуд, цей ікеївський столик, великі музичні колонки.

Я не люблю сусідів, бо вони не сприймають мене як повноцінного мешканця під'їзду. Не вважають за потрібне відповідати на привітання. Зате, коли у мене прорвало трубу унітаза і затопило аж два поверхи – всі знали, як мене звати. І приходили за грошовою компенсацією.

Мене страшенно дратує коричневий колір вікна і дверей. Але я не можу його змінити. А може і не хочу. Бо то все не моє, і щодня мені про це нагадують комунальні рахунки, телефон, сусіди і блокнот, куди я відкладаю гроші на наступну оплату.

А що вас дратує в орендованому житлі?