Чиконя

Моя бабуся народилася в українському селі, яке після чергового проведення кордонів опинилося на території Росії. В тому районі й досі половина сіл розмовляє українською, а половина – російською. Вчилася вона в технікумі у російському райцентрі, а потім поїхала на роботу до Липецької області, де зустріла дідуся. Вони разом майже 60 років. Всі літні місяці свого дитинства я провела у них. Цього року приїхали з мамою на тиждень. У бабусі з дідусем нічого не міняється.

Сідаємо обідати. Бабуся зварила щі.

- Ой, як мені хочеться нашого борщу поїсти, - каже вона. – Та він мені не дозволяє варити. Каже, що цю хохляцьку страву не розуміє.

Дідусь закінчив 9 класів. Та вважає себе найрозумнішим серед оточуючих, насамперед розумнішим за бабу.

- Украинцы какие-то странные. Вот, например, фамилии. Что это такое - Шевченко? На самом деле должно быть - Шевченков, - стверджує він.

Я ще в дитинстві, коли вивчали суфікси, дізналася, що до чого. Та пояснювати йому марно.

Коли бабуся радіє або сумує, вона співає українських пісень. Найулюбленіша:

Чом ти не прийшов,

Як місяць зійшов?

Я тебе чекала.

Чи коня не мав?

Чи стежки не знав?

Мати не пускала?

Дідусю то не подобається.

- Что это такое: "чиконя"? – питає він. Насправді відповідь давно знає. Просто не може упустити можливості зайвий раз пожартувати із смішної йому мови.

Для мене їхні стосунки завжди були незбагненні. Його зверхність і глузливість, її покора і безвихідність.

- Ой, ти б знала, як він мене ображає, - жаліється бабуся мені, коли залишаємося удвох. - І все життя ображав.

- То чому ж не пішла від нього?

- Не знаю... Любила, мабуть. Та й боялася, що люди скажуть.

Наступного дня ми з мамою зварили борщу. Бабуся плакала від радості. Дідусь їсти відмовився.