Обличчя Києва

Коли знайомі дізнавалися, що я вийшла заміж за киянина, реакція була передбачуваною: від щирої радості за мене до не дуже білої заздрості.

Ця заздрість дратувала. Ну звідки ви взяли, що переїхати до Києва означає автоматично налагодити собі життя?!

Я зненавиділа Київ майже одразу. Шалені відстані, незрозуміла архітектура – старовинні будинки впереміш з радянськими потворами, втомлені люди з безнадійністю в очах. Таким було для мене обличчя Києва: похмуре, апатичне, з сірими мішками під очима – а як інакше, коли на роботу їхати дві години.

"Як ці люди могли вийти на Майдан?!" - думала я, йдучи вулицею. На кілька місяців улюбленою стала фраза: "Чим більше пізнаю Київ, тим більше люблю рідне місто".

Але час ішов, і я зрозуміла, що так більше не можна. Я повинна стати щасливою в цьому місті, і якщо не можу змінити його, то треба любити те, що маю. Я вирішила спробувати зрозуміти Київ. Цілий місяць гарної погоди присвятила прогулянкам околицями, щодня проходила по десять кілометрів. І поступово в мою голову закрався спокій. Я вкотре відкрила для себе найпростішу істину: ми бачимо тільки те, що хочемо бачити, і весь світ – відображення того, що діється всередині.

Як тільки я зрозуміла це, Київ вибухнув красою у моїх очах. Один за одним посипались випадки, коли незнайомі люди допомагали мені. Відстані більше не лякали – я стала розглядати їх як можливість покататися на улюбленому електротранспорті.

Київ повернувся до мене усміхненим обличчям дівчини, що виходила з трамваю й непомітно всунула в мою долоню закомпостований квиток.