Між зупинками
Їду в метро з правого берега на Харківську. Читаю журнал. Народ у вагоні спокійний та якийсь відсторонений. Десь третина пасажирів також читає. Хто книжки, хто газети. Інші відверто сумують, бо опинились в умовах, де нема чим зайняти себе, і звідки нема куди подітись. Чоловік 15 заплющили очі та сплять. В такому стані – стані очікування своєї зупинки – час тягнеться в рази повільніше, з власного досвіду знаю.
Проїжджаємо Видубичі. Потяг виринає з темного тунелю надвір – на Південний міст. Світло стрімко вривається до вагону та б'є в очі свіжими прохолодно-теплими променями. Приємно. Паморозь посипає вагон з вентиляційної системи, виблискуючи на сонці. По обидва боки вагону – вкритий кригою та снігом Дніпро. Просто краса. Абсолютний контраст порівняно з похмурою атмосферою підземки. Виникає бажання заглянути назовні, побачити, що там, на волі. На розсувних дверях наліплена схема метрополітену українською та англійською, таблички "НЕ ПРИТУЛЯТИСЯ". Притуляюсь поближче до дверей, щоб краще роздивитись пейзаж в щілину між схемою і табличкою.
А там Дніпро живе своїм життям. За місяць морозів льоду намерзло вдосталь, щоб спокійно перетинати річку вздовж і поперек. Рибалки кучкуються: десь невеликими групками, а десь – цілими колоніями. З висоти вагону метро вони утворюють живі візерунки, які час від часу пересуваються, змінюючи форму. Де-не-де видно пінгвінів-одинаків, які люблять самотність, або їм не подобається товариство, або бажають, щоб їх улов лишився загадкою для інших... Аж самому захотілось перенестись туди, на кригу, висмикнути себе з невпинного потоку поспішних подій та думок. Витягнути з 3-річного простою в гаражі дідів рибальський ящик із зимовими вудками та червоний льодобур. Купити мотиля, тепло одягнутись, заварити термос чаю з коньячком та піти свердлити ополонки на безмежні простори вкритої льодом річки. І радіти природі навколо себе та собі на природі, не зважаючи на те, чи є кльов, чи нема. Зустріти колег по справі, заговорити про кльов, погоду, рибні місця та про все, що спаде на думку в спокійному та невимушеному стані свідомості...
Потяг пірнає в тунель. Майже ніхто не відреагував на зміну пейзажів, на появу та зникнення сонячного світла. Тимчасові жителі вагону продовжують читати, спати, або, втупивши погляд у підлогу, чекати на свою зупинку. Станція Славутич, Осокорки, Позняки, Харківська. Люди виходять, щоб продовжити займатись своїми важливими справами. В одвічному очікуванні щастя та радості...
