Цю історію я ще не розказував нікому в світі. Не через те, що вона якась непристойна абощо. Якраз навпаки — зворушлива й безгрішно-невинна. Одначе саме про таке буває й самому тяжко згадувати, й комусь розказати.

Це було одразу після школи, коли я вступив до інституту й приїхав додому. До занять зоставався місяць. А в мене тоді було ось яке уявлення про те, що означає вчитися у вузі. Я чогось думав, що за п'ять років зможу дізнатися все, що захочу, щось важливе для всіх ще живих навколо мене людей. Наприклад, про тридцять третій чи сорок перший. Думав, от піду в бібліотеку, де все це мусить лежати, розкопаю й розкажу всім. І цього мені мало було. Хотілося завоювати світ. Я знав, що для цього треба: вивчити основні світові мови. А заодно, аякже, й мови всіх братніх республік. Це вже легше, бо ось вони всі близько, ті республіки, якщо дивитися на карту. П'яти років мені вистачило б.

Про це ніхто не знав, окрім одного мого однокласника, якому я тоді все розказав. Його звали Василь. У мене в школі були приятелі й ближчі за нього, а от я його вибрав, бо відчував, що він не сміятиметься й не сумніватиметься. Ми зустрілися ввечері, у шкільному саду викопали пляшку самогонки, сховану ще на випускному, і випили її на Старому кладовищі. Закусили яблуком. Лежали на горі, голова до голови, дивилися у зоряне небо, і я розгорнув перед Василем свої плани. Йому дуже сподобалося. Він дістав залізного ­рубля з профілем Леніна й мовчки дав мені. Я того рубля потім довго не тратив, років два.

Більше ми про те все не згадували ніколи. Востаннє бачилися літ 20 тому. А мені на очі іноді потрапляють книжки, куплені тоді — підручник арабської або самовчитель іспанської (Somos rusos, vivimos en Moscu). Господи, не смійся з нас!

×