Колись, іще як учився в школі, любив уявляти, що повертаюся додому з війни після кількох літ відсутності. У Греції тоді правила хунта, от ми її прогнали і я повертався: чорний берет морської піхоти, рання сивина і прострелена рука, нехай — ліва, її не так шкода. Я йшов по нашій вулиці до хати, де мене вже ніхто не ждав. Одначе дивно: всі інші, хто жив на цій вулиці, зосталися такими, як і були, бо це лиш для мене минуло кілька років, а для них — ні, й ці молоді дядьки, кожен зі свого двору, мовчки й гірко кивали мені, а їхні дочки ще ходили до школи, як і до війни, і от тепер вони дивилися на мене з вікон, квітників і сараїв із коровами, так дивились, що хіба це забудеш?

Згодом, коли в нашій хаті мене й справді вже ніхто не ждав, я не раз ходив цією дорогою додому, от тільки у дворах ставало все менше дядьків, а їхні дочки розійшлися заміж, і не було кому дивитися мені вслід. Через те старався йти не сюдою, а полем чи городами, так безпечніше для душі.

Недавно знову був там. Аж увечері навідався на ту вулицю. Коли темно, не бачиш, чого не хочеш, бо батьківщина вже не впізнає тебе, а ти її. Он світяться знайомі вікна, тільки не повертай голови, бо за тими вікнами вже зовсім незнайомі люди. Не дивись туди, і все буде майже так само, як колись. Це коротке диво, як сон наяву.

На перехресті мене зупинило одне вікно. Там уже років два нема кому світити світло, а світилося. Підійшов до воріт. Собаки у дворі казилися од гавкоту. Боявся тільки, що перестануть. Двері веранди одчинилися звично, з м'яким дерев'яним звуком. Хтось у темряві йшов до воріт і озвався, це був голос однієї з тих давніх дівчат, і я поцілував її в холодну щоку. І ми трохи постояли й поговорили про дітей та онуків — як воно буває між людьми після довгих літ відсутності.

×