Бог, видно, є на світі — бо я помирився з одним чоловіком, якого звуть Іваном. Точніше, він сам усе зробив: подзвонив і заговорив, наче й не сталося нічого. А воно ж таки сталося кілька років тому. Ми тоді посварилися, бо я насміхався з його віршів. І він сказав, що я йому більше не друг однині й навіки. Хоч ми обоє — вже дядьки не першої молодості, одначе, сказано це було з особливим гірким відчаєм, якось дуже по-­дитячому. І вплинуло саме так, як у дитинстві, коли в подібних випадках ще кажуть: "І коло нашого двору щоб я тебе не бачив, не ходи сюдою!"

Ну й не треба, думаєш собі, а потім бачиш, що то неабиякий клопіт — обминати той куток, де в тебе є колишній друг. Бо скучаєш не тільки за ним, а й за отим простором, де він живе. Той простір зовсім малий, весь у межах прямої видимості, звідси до повороту, крикнеш — почують. Одначе, в тому віці світ не такий великий, щоб можна було просто викреслити з нього оцей клаптик обжитої ­землі. Коли ти вже дорослий — все наче стає простіше. А от цей випадок з Іваном немов заблудився в часі й стався між нами вже тепер, коли зі своїм чи чужим розминутися нібито легше, а воно не виходить. Хоч у той край, звідки Іван родом, мене заносить не часто.

То таке хитре місце — як їдеш на південь Черкаською трасою, то по праву руку буде наче собі чисте поле, а насправді в яру село сховалося. Я там і гостював усього раз, і то вночі, зате при повному місяці, гарно, як у казці. А після того, як Іван розсердився — часом їду тією трасою, і саме в тому місці наче хтось каже: "Не ходи сюдою". І так воно душу обтяжує, аж думаєш: і на чортову матір тобі здалися були ті вірші, не міг змовчати?

Не знаю, що оддав би, якби насмішка моя назад вернулася. І от наче хтось почув мене — той, кому треба. Й Іван подзвонив, і все стало на місце.

×