З Києва до Чопа їдемо цілий день. До кордону добираємося після опівночі. У бік України – черга авто. Усі поспішають на Євро. У протилежному напрямі – тільки наш бус. Пощастило, думаємо. Молодий чоловік, що супроводжує нашу групу, попереджає: більше двох пачок цигарок вивозити не можна. Тож курці розкидають свої запаси поміж некурящими сусідами. Інструкція на стенді з правилами перетину кордону дозволяє перевозити двісті цигарок, тобто цілий блок. Напевно, вона стара.

Десь о другій ночі просять усіх вийти з автобуса з речами. Минулого разу просто збирали паспорти, штампували їх і повертали. Виходимо. Хвилин зо 20 чекаємо дозволу зайти до приміщення з валізами в руках. У кінці вузької кімнати – прикордонник. Шикуємося до нього. Віддаємо паспорти й виходимо на вулицю. На чемодани та сумки, що тягнемо із собою, прикордонник уваги не звертає. Дивне дефіле з клумаками під ранок завершується завантаженням речей у багажник. Що це було?

– Показові виступи, – каже представник турфірми, який їде з нами. – Це вони перед Євро придумали. Мадяри такого не роблять.

Це вони перед Євро придумали

Справді, сусіди пропустили нас до ЄС швидко, не змушуючи виходити з автобуса.

– Вітаю, шановні. Перетин кордону з контрабандою та мігрантами в багажі пройшов вдало, – підсумовує супроводжуючий. Він збирає свої цигарки в туристів, що дали їм тимчасовий притулок.

– А що, часто нелегалів доводиться перевозити?

Чоловік чухає лоба.

– Якось у моїй групі були американки. Їхали з України в Європу. На завершення туру одна з них посіяла закордонний паспорт. Шукали скрізь – немає. У Варшаві зайшли до американського посольства. За півгодини в неї був новий документ. Проблеми почалися на кордоні. Прикордонники не могли збагнути, звідки взялася та жінка. Адже відміток у її паспорті немає. Доки все перевірили, чекати довелося значно довше, ніж коли робили паспорт у посольстві. Тоді та туристка визнала: наша бюрократія крутіша за американську.

×