Мені було 15, коли затонув російський підводний човен "Курськ". Ми з татом не відходили від телевізора. Інтернету ще не було, тому він розповідав мені все, що знав про будову підводних човнів, про причини й наслідки катастрофи. Усі фільми й розважальні програми скасували, щогодини транслювали випуск новин про цю ситуацію.

Спати лягала з думкою – тільки б вижили. Було дуже шкода моряків. Уявляла кадри, як вони в темряві день за днем чекають на порятунок. У школі на перервах тільки й обговорювали цю трагедію. Ті 118 моряків видавалися нам рідними і близькими. Коли показували по телевізору, як їх ховали, я плакала.

Друге потрясіння було через рік, коли рухнули вежі-близнюки в Нью-Йорку. Ми із сестрою були у санаторії в Ялті. Пополудні 11 вересня ввімкнули телевізор у загальній кімнаті. Кадри руйнування так шокували, що я кілька годин не могла говорити. До кінця відпочинку проводила час біля телевізора. Коли з-під завалів діставали живих людей – раділа, наче це були мої родичі.

Було ще кілька потрясінь: Скнилівська трагедія, операція Норд-Ост, війна в Грузії, землетрус у Японії.

Але на "своїх" і "чужих" світ почав ділитися цього року. Радію, коли читаю у стрічці новин, що в боях на Донбасі загинуло більше "їхніх", ніж "наших". Тішуся, що групу найманців-чеченців знищено. Вбитих російських бойовиків – теж не шкода. Картаю себе за це. Вони можуть бути синами тих російських моряків, яких оплакувала 14 років тому.

×