Про це не можна було мріяти. Навіть говорити про це було небезпечно. У роки мого дитинства та юності легше вірилось у появу динозавра на Хрещатику, ніж у те, що на центральному стадіоні Києва гратиме футбольна збірна України в синьо-жовтій формі. Подібне сполучення кольорів було практично офіційно заборонене.

Не можна сказати, що ми в це вірили. Як можна вірити в неможливе? Але ж недарма мій однокласник Діма Дошин несамовито вболівав за шведських хокеїстів! Тому що вони грали у синьо-жовтій формі. І бодай таким чином втілювали нашу глибоко приховану навіть від нас самих надію.

Щось почало відчуватися у вісімдесяті. Тоді за збірну Радянського Союзу грали майже виключно українці й грузини. За цю команду хотілося вболівати, як за свою. Свою не за державністю – вибору в нас тоді не було, а за відчуттям. Бо ж не було для нас у СРСР ріднішого народу, ніж грузини!

Можливо, через це, а може, з інших причин я сприйняв утворення національної збірної України з футболу емоційніше, ніж незалежність нашої держави. Ніколи й ні за кого не вболівав так, як за цю команду. Цьому не заважали ані длубання в носі Саленком під час виконання гімну України у першому матчі збірної в Ужгороді. Ані бездарно програний Литві перший офіційний матч у Києві. Ані багато всього іншого, неприємного й навіть бридкого, що супроводжувало й супроводжує нашу національну команду упродовж усіх років її існування.

Я вболіваю за збірну України не тому, що за неї виступають великі футболісти. Не тому, що її очолюють видатні тренери. Не тому, що вона здатна стати чемпіоном світу. Я вболіваю за неї тому, що вона є. І перед кожним матчем сподіваюся на перемогу. Хоча причин для цього ніби й немає. Але насправді є – це сама збірна України. Команда моєї батьківщини. Батьківщини, яку не обирають.

×