– А що, у Свєтки є кавалєр? – перестріває мене однокласниця.

– Пастир Олександр, – кажу.

– Та я його знаю, наркоман.

– Колишній, – уточнюю.

– Колишніх не буває, – усміхається однокласниця. – Ото вже Свєтці не везе: ніхто на неї не западає, а тут один найшовся – і той кончений.

Сашко справді має 10 років наркотичного стажу. Мати тягала його по клініках, перевозила в інше місто – не допомагало. Навіть її смерть не зупинила його. З дружинaою, теж наркоманкою, він доживав – так казали знайомі. Коли якось на вулиці його перестрів хлопець із Біблією і закликав покаятися.

– У мене щось клацнуло, – розказував згодом Сашко. – Наче в темряві хтось натиснув вмикач і стало світло.

Він позбавився залежності одразу, там же на вулиці. І ломки не було. А в дружини "не клацнуло". Її не стало за півроку, хоч Сашко тягнув з усіх сил: удень служив у церкві, ночами – таксував. Минуло два роки. Тепер у нього є Свєта.

Знову побачилися з однокласницею через пару місяців. Я була зі Світланою.

– Ну як ти? – запитала в неї однокласниця.

– Лікую свого чоловіка.

– Я так і знала, що наркоманів колишніх не буває.

– Як почалися бойові дії, Олександр їздив на Донбас, проповідував. А коли дізнався, що бойовики оголосили полювання на пастирів і його більше не пустять туди, записався в добровольці. Сашка поранили. Все, чи тобі щось ще цікаво?

– Більш нічого, – однокласниця пішла, забувши попрощатись.

×