– Ксюш, у меня дядя погиб вчера, – дзвінок із номера, що зник із мого життя півроку тому.

Ми з Настею дружили п'ять років. В університеті завжди сиділи разом. На початку війни в Донецьку носили жовто-сині стрічки, співали гімн під захопленою сепаратистами адміністрацією. І фарбували нігті в національні кольори, ховали українські браслети під рукавами. А потім роз'їхались, але спілкування не припинили. Я перебралась до Києва. Настя залишилась у Донецьку.

– Що сталося? – автоматично відповідаю українською.

– На фронте. Укры накрыли минами.

– М-м-м, а у мене вчора шестеро хлопців загинули. А перед цим в один день – семеро. Хто накрив – не знаю. Може, твій дядя з друзями.

– То есть? Твоих знакомых убили?

– На жаль, мені вже не доведеться познайомитися з ними тут.

– Так кто они тебе?

– Якби я воювала, то сказала би "побратими".

– Так ты их даже не знала. Почему страдаешь?

– Бо я навіть не всі імена знаю. А ти в курсі, що разом із твоїм дядьком ще шестеро ваших загинули?

– Нет, какая мне разница? Я их не знала.

– Ну от уяви, що тобі зараз боляче за одну людину, а мені болить за кожного нашого щодня.

– Тьфу ты, бред. И что за дурац­кая манера вот сейчас говорить на украинском? Мне тяжело, а ты еще хуже делаешь, – Настя підвищує голос і починає плакати.

– Вибач. Ми не винуваті у тому, що твій дядя зробив такий вибір.

– Не приезжай больше сюда, – каже Настя. Після паузи:

– И не пиши ничего о Донецке. Ты больше не наша и городу не принадлежишь.

Кидає слухавку.

×