– Доброго дня, у вас можна обміняти гроші? – питаю російською в касирки грузинського банку.

– Можна. У вас яка валюта?

– Українські гривні, – простягаю купюри по 200 гривень.

– О, то ви з України? – з явним полегшенням продовжує розмову жінка.

Грузини не дуже люблять, якщо до них звертаються російською. Коли заговориш нею на вулиці, усі навколо перелякано обертаються. Кажу, що з України, – усміхаються і радо допомагають.

Касирка з гривнями має справу нечасто. Шукає в комп'ютері, як вони виглядають. За кілька секунд на екрані з'являється детальний опис 200-гривневої банкноти. Показано, що і як треба перевіряти, щоб визначити, чи не фальшива. Жінка кожну купюру перевіряє відповідно до інструкцій. Надірвані й потерті не приймає: каже, мають з ними багато проблем. Раптом прикипає поглядом до однієї. У мене душа холоне: привіз із України фальшивку.

О, то ви з України?

– То Леся Українка. Вона жила в Грузії! – виголошує з просвітленим обличчям.

Захоплено розповідає про будинок-музей у Сурамі, де жила й лікувалася Леся Українка. Я трохи спантеличений знаннями пересічної грузинки про нашу поетесу, тому у відповідь спромагаюся тільки кивати.

За кілька хвилин мені дають чек і грузинські ларі. На п'ятдесятці ­зображена жінка в старовинному одязі.

– А це цариця Тамара! – випалюю навіщось.

Поцілюю в десятку.

– Які освічені туристи! А ви звідки про неї знаєте? Вона ж наче до вас не приїздила.

Усміхаюся і дякую за допомогу. Виходжу з банку з думкою: "А справді, звідки я знаю?"

×