— Ви теж картоплю будете брати? Вона ще зелена, — бабця із сусіднього будинку підсідає до мене на лавку. З несподіванки мало не випускаю з рук телефон.

Знизую плечима, розмову не підтримую. Бабуся прикро зітхає.

Вусатий фермер з-під Києва зупинив бусика в нашому дворі. Сусіди з навколишніх будинків хвацько розкуповують овочі. Хтось навантажив на горба мішок картоплі, хтось узяв під пахви по сітці цибулі. Тягнуть, сопуть. ­Продавець рахує гроші, не встигає ­утирати з чола піт, тож він капає з носа.

— Напевне, гниле, що аж під будинок підвезли? І дорого? — йорзає бабуся, ловить ціпком сусідку за спідницю. Та несе кілька торбинок з помідорами. Сусідка неговірка, але активна. За мить повертається на вулицю з кошиком — перець і моркву вусань продає за цінами базару.

Бабуся спостерігає, як зважують коренеплоди.

— На буряках живота не нагониш! — коментує чиюсь покупку. Продавець втомлено обертається на її репліку. Сусідка пожвавлюється, у голосі надія: — Воно ж у тебе з нітратами, правда? Хімія одна?

Фермер не реагує. Бабця схоплюється з лави, рішуче прямує до бусика.

— Свіже… Вчора зібрали… Не кропили… Сам ростив… Нема паразитів… Це недорого… Віддам дешевше… — чую лише монотонний чоловічий голос.

Бабця далі крутиться біля автівки. Тицяє ціпком у сітку з яблуками. Підносить до очей перчину, принюхується до помідорів. Копирсає капцем сітку цибулі. Береться в боки.

— Я вам занесу! За-не-су! — уривається терпець фермерові. Він рішуче завантажується помідорами, морквою і перцем. Рвучко зачиняє дверцята буса. Важкою ходою прямує повз мене, крекче.

Бабуся біжить за ним, вимахує ціпком, ледь встигає.

— Мені на третій, синочку! — радісно туркоче. — А потім вернуся, мішечок картоплі візьму.

×