Публикуем новеллу "Судоми життя" Оксаны Коваленко - финалиста конкурса "Новела по-українськи".
Крізь полохливо гойдкі ромашки та звуки віддаленого виття сирен автівок доганяють одне одного поодинокі краплини. Розпластані по асфальту пласкі краплини червонизни. Одна за одною. В квача. Краплі свіжої полум'яної крові. Такі ж чіткі, як крапки масла на поверхні пекучої гербати.
Інший кінець кровавої розплесканої кровавої патоки дасть змогу познайомитись з її власником. Дивно, що такий марнотрат ще тримався на ногах. Крапка за крапкою, поміж трав, поміж зубів бруківки, поміж туману, просякнутого нотами диму...
Здалеку можна помилково прийняти їх за двох друзів, що перебрали деінде і повертались в посталкогольних обіймах додому. Якби не друга година дня. Якби не сірі небесні вали копоті над Печерськом. Якби голову одного з парубків не обіймала каска. Якби ж не багряне плямидло на правому боці, що так приречено й настирно намагалось сховатись під тремтячими пальцями іншого хлопця.
- Господи, воно так болить, я тебе прошу...
- Помовч-но, зараз сядемо, ще трохи. Притисни сильніш. Допоможи мені трохи. Давай, будь мужиком! Он туди, - кивнув чоловік в касці в керунку багатоповерхівки. - Давай.
Підібравши всі сили, тягач злегка підсмикнув свого підопічного, щоб зручніш умостити власну шию під плече малознайомого хлопця, з котрим стояв пліч-о-пліч останню годину.
Хлопець заскрипів власним диханням, необачно проїхавшись на зім'ятій жерстянці від якогось дешевого пива, ціна котрому півдолара в найближчому ларьку.
- Тихше-тихше, зараз буде легше, - витис Лесь, а самому серце торохтіло в грудях, ніби за ребрами в нього їздив чорнявий малий, на задньому колесі якого, прищіпкою прикріплена смужка картону, відкроєного від минулорічного щоденника.
Ворота до підземної парковки були прочинені, як рот полонянки McDonald'sу, що вже приготувала свою власну ротяку до слюнявої оргії з біг-маком. Лесь, проігнорувавши напис "По газону не ходити", прим'яв декілька кущів блідо-рожевих маргариток.
- Белліс Перенніс, - буркнув хлопець, хапнувши повітря.
- Що?! - гнівно кинув Лесь йому.
- То стокротки... Латиною... Белліс... Перенніс... Розумієш?..
Лесь змовчав, стиснувши губи у вузьку смужку.
- Ну... Маргаритки...
Проникнувши в рот бейсменту, Лесь намагався перекліпати мух темряви, що кусали йому очі. Світло до підвалу потрапляло через високі віконця під стелею, вже-не-діти могли б класти підборіддя безпосередньо на підвіконня й глядіти на Печерськ без купюр. Електропостачання зникло ще тижні два тому, після перших вибухів на заході Києва.
Паща паркінгу виявилась майже беззубою: Щось-Дороге, припарковане в далекому кінці підвалу і червоний міні-купер з вибитим склом зі сторони водія, що цілувався зі стіною. Вподобавши собі стіну затишну на стільки, на скільки може бути затишною стіна підвалу, Лесь напружився для останнього ривку.
- Чуєш? Зара буде тро' боляче...
- Добр... Ааааа!– луною покотилось по голим стінам, розрізаним жовтою широкою смугою. Хлопець, мружачи очі, силувався вгамувати біль, сидячи вже під стіною. Нижній край жовтого настінного полотна торкався його голови.
Два ранці глухо гоцнулись з плечей чоловіка, а каска легко дзенькнула своєю щокою об діл.
Лесь стягнув хлопцю з голови балаклаву. Вогка від поту болю терорка ляпнулась на холодний бетон, що місцями був поцяткований машинним мастилом.
Лесю кров жилами похолола. Перед ним сидів, дай Бо, вісімнадцятирічний хлопчина, з поцяткованим веснянками обличчям. Що він - майже-тридцятирічний-чоловік, що мав дружину, сина і, ще два тижні тому, чудову приватну справу з продажу автозапчастин - мав робити?
"Йо, візьми себе в руки", - джеркнув Лесю глузд. Але чоловік почувався в скафандрі, і не тямив себе, на відміну від власних рук. Ті вже розмотували другий валик широкого бинту й мотали юнаковий холодний і побліднівший живіт. Вірніш, підребер'я. Оберт за обертом онімілі пальці Леся відпускали полотняні стрічки, доки хлопець слухняно виконував наказ "Видихнути", відданий Лесем незнамо коли.
Чоловік почав, нарешті, почувати себе на парковці, з хлопцем, в Києві, зараз. Зомлілість пальців потроху відходила.
- В мене немає ніякого знеболюючого, вибач...
- То нічого... А води... Я б випив... Хочеться...
- Тобі куля черевом пройшла, води тільки там не вистачало, - відрізав Лесь.
- Добре, мааам... - протяг хлопець, скрививши посмішку з ямочкою на лівій щоці, - а жити я хоч буду?
Лесь на квадранс миті зціпився до крапки. Він знав статистику, він знав правду.
- Будеш, як новий, - підморгнув він хлопцю.
Жалісно скривлені уста юнака натякнули на його обізнаність в цифрах тих же статистик.
Лесь відчував, як лавина відчаю вже тисла під ложечкою.
- Я перевірю автівку, може знайду дещицю, - чоловік квапливо скочив на ноги і покволав у напрямку червоного розбитоносого автомобіля. Нігті впились йому у внутрішню сторону долоні. Він уже не знав, чи добре, жи він не на місці хлопця. Зковтнувши шмат згірчення, що всцєк йому горлом, Лесь з гуркотом впустив руки на дах міні-купера і заволав на все горло.
Хлопець гмикнув, натяг посмішку і випалив:
- Йо, будь мужиком.
Лесь відірвав спітнілі долоні від полірованої поверхні, залишивши примари відбитків. Зиркнувши на власні пальці, пофарбовані в черевну червонизну хлопця, запустив їх на ручку дверцят. Замок не піддався: ті були замкнуті. Лесь нагнувся. Під написом "Об'єкт в дзеркалі знаходиться ближче, ніж вам здається" чоловік побачив власні, понівечені капілярами, далекі очі. ...Знаходиться ближче, ніж вам здається... Хлопець був йому за спиною, а кров його була ще ближчою Лесю. Ближчою його рукам.
Лесь всунувся більшою частиною себе до салону з водійської сторони й тягся до відділу, який вигадали жінки, щоб класти туди рукавички, то пак бардачку. Клацнувши кнопкою, той вивалив з себе всі свої нутрощі, напхані туди точно жінкою. Серед мотлоху був слоїк пігулок. Напис, що закінчувався на "...фен", відверто натякав, на болетамувальний ефект, а напівпорожність ємкості - що власниця страждала від частенького синдрому жіночого психозу.
Лесь загріб знайдений скарб і попхався назовні. Трохи повагавшись, авто виплюнуло Леся, як ото коти відригують шерсть, якщо вони не коштують мішок грошей і мають тую шерсть.
Діл його камуфляжної сорочки витягся з під ременю. За це він міг отримати на горіхи, але не від...
"Я навіть не знаю його імені", - спітнілі пальці міцніш стисли слоїк.
Голоси кроків його чоботів гулко рикошетили між бетонними стовпами парковки.
Дійшовши до їхнього "паркувального місця", чоловік прихилився на коліна й простяг в долоні п'ять рівних кругленьких білявих ґудзиків.
- Ди, що я маю для тебе? - якусь мить Лесю здалось, що він може вже просто жбурнути пігулки за спину, через їх непотрібність, і бігти подалі, і ридати слізьми, і кричати що є духу. Але хлопець одразу відсахнувся, коли почув його голос.
- Що... Я ж... Фффф, болить, - ряд зморшок склав у віяло шкіру на чолі хлопця.
- Візьми-візьми, має трохи відпустити, - Лесь підніс пігулки хлопцеві до рота, відчувши на своїх замараних долонях легкий холодний доторк.
З гримасою болю хлопчина закинув голову, щоб дати хід знеболюючому до трахеї, яка б далі зробила свою затягуючу справу на відмінно.
- Хвилин десять дай їм. Мене, доречі, Лесем звуть, а...
- Я знаю.
Лесь лише кліпнув.
- Тгой хлопець, що стояв з нами в друхій лінії... Він тебе по імені назвав пув... Я чув...
Лесь остовпів. Того, про кого йшла мова, він знав хвилин на двадцять довше, аніж... Лесь все ще не знав його імені.
- Він запитав тебе, чи маєш ти вогню... Ти не маєш куриди?
Хлопець знаходився ближче, ніж здавалось Лесю. Він на автоматі облапав кишеню кітелю й вирибалив звідти пачку з останньою парою.
- Ракові потвори... Але мені вже нема чого перейматись... Егеж? - хлопець лукаво потягнув кутик губ, викликавши ямку на щоці, як один поштовх викликає нефілімічну сейсмічну активність, - та не бідкайся ти так, далеко звідси я вже не піду, то факт…
Затисши між обдертими суглобами побілілих пальців сигарету, він прикурив від вогню, який джеркнув йому Лесь.
Обидва замовкли. Лише видихи розрізали тишу бейсменту. Крихти від стовбців попелу здіймались догори і підіймались доки не щезали з очей.
- Загарій. Звудь мене, - плювок теплої слини з червоними прожилками, обірвав слова йому, ляснувшись на намальовану на підлозі потерту четвірку. - Най, добігався Захарко... Чекайте, мамо, скоро буду...
Після дурної паузи Лесь запитав:
- Ти бачився з рідними, перед тим як все... це... почалось?
- Бачився? Ну, вони мене завжди бачать... Мати з жести моїх років не відриває похляду, а бадько - з дезяти, - у відповідь на нетямущі зсунуті цибаті брови Леся, Захарій додав, показавши пальцем догори, - ну, звідти...
Обпалений нанівець недопалок підстрибом поскакав долом, залишаючи за собою швидко вмирущий хвіст іскор. Майже як комета, майже.
Хлопець, не відриваючи очей від високих підвіконь, мовив:
- Ти звідси? Київзький?
Лесь кивнув.
- То покажи мені Печерська того та Дніпра. Ніколи тут не бував.
Гольфстрім думок уже відніс Леся бозна куди. Ноги йому оніміли від думок про смерть, руки йому похололи від думок про чужу смерть, про чужу смерть в чужому місці. Хлопець помирав за місце, яке ні разу не спромоглось відкрити свої сакральні види його життю. Інший вмирав за твоє місце. Спазматичний клубок підійшов Лесю горлом, а кишки йому ніби зв'язало в вузол макраме. Відчуття справедливості тріпалось в ньому, як целофановий пакетик, котрий затримало дерево гіллям, тріпоче вітрищем та січе зливою.
Будучи далеко, Лесь уже підводився з колін. Він відчував липку холодну долоню Захарія в своїй правиці. Ліва рука стримувала спазматичні танці живота хлопця.
З другої спроби їм вдалось піднятись.
Це була найдовша подорож Леся. Від стіни. До вікна.
Ліва долоня хлопця ляснулась на підвіконня. Захарій голодно вдивлявся в далечінь. Димовий фльор та відфільтроване темними хмарами денне світло змушували щуритись, аби побачити далі власного плювку. Тому ніхто б звідсіль і не вгледів як ледве тремтіла вода під вітром війни.
Синюшні хмари вгризались одне одному в боки. Небо перетворилось в сливове місиво. Іноді вихоплений з піхов Перуна спис жилкував люті наелектризовані небеса. Не дарма то був четвер. Небесне полотно прорізав струмінь сонячного світла, змусивши зніяковіло блиснути купол Невідомого-Захарію храму.
- Спочатку боїшся, що помреж, - мовив Захарій, з поглядом непорушним, як прапор в руках пам'ятника захисників Батьківщини, - а потім, що - ні.
Замаране візерунками червонизни підвіконня берегло б ці відбитки людської участі, ненависті й добра, хижацтва та мужності до першого свого вмивання.
Війна, як і все останнє, володіє синдромом негативного тесту на вагітність. Все залежить від твого віку, чи то пак, з якого боку барикади ти. Або перемога (І) - шалене щастя й тобі 25, в тебе є собака, чоловік, 12 пар босоніжок. Або поразка (ІІ) - тебе вб'ють батьки, тобі 15, й ти поцупила той тест в супермаркеті, віддерши штрих-кода в кишені, доки ходила відділом заморожених напівфабрикатів.
Захарієвий "тест" ще не проявився. Проте він був впевнений, що з Лесем буде все гаразд. Цю впевненість давала йому стократка. Малесенька квітка, що чіпко вхопилась за підошву чоботу Леся, запевняла краще, ніж свідки Ієгови. Бо Захарій мав якось справу з перекладам латинський назв, і це лінгвістичне валанцання привело його до того, що Белліс Перенніс має переклад як Кінець Війни. Чи то не помилки будують нам життя і дають змогу залазити стінами вище, бо "помилкові" цеглини дають змогу триматись на ідеально рівній стіні. Так і маргаритка була кривизною в гладі.
Тільки-но Захарій було відкрив рота, жиби поділитись цим з Лесем, як йому в очах замлоїли чорні метелики. Він відчув, що він падає. Він втрачає себе. Він відчував і падіння Леся.
Йому здавалось, що він щось чує. Хтось кликав його. А чи точно його?
"Михасю, твої трускавки з вершками вже на столі. Михасю!"
Світлочубий хлопчик випустив з рук двох іграшкових солдатиків, і задкуючи, вилазив з-поміж крісел. Адже його кликала Мама.
35413
Комментарии