Колись я прочитав в одному романі, як його герой у вечірніх сутінках шукав склеп письменника Томаса Манна. Це був фінал книжки. Після такого сюжетного ходу вже нічого не має сенсу. От навіщо тобі в напівтемряві чужа могила на чужому цвинтарі? Щоб поставити галочку: я був на могилі Томаса Манна? Це абсурд — перейматися чимось таким. Ти блукаєш і відчуваєш, як невблаганно сутеніє, бо в Альпах завжди так. І з кожною миттю втрачаєш надію. І все глибшим стає абсурд, з якого можна втекти, лише відклавши книжку.

Все життя мені сняться чужі, незнайомі цвинтарі, хоч мали би снитися знайомі, де лежать твої рідні. Вони розкидані по Правобережній Україні і їх дедалі більше — рідних на цвинтарях. Їм на зміну приходять рідні, які щойно народились. Я не розумію, чого в цьому менше — романтики чи містики, а чого більше — буденності чи автоматизму. Думаю, треба сісти і просто порахувати: хто в кого на цей момент перемагає.

З моєю двоюрідною тіткою ми належали майже до одного покоління. Вона померла в березні, коли прийшло перше тепло і чорна земля стала добре піддаватись лопаті. Я вперше в житті побачив таку глибоку яму. Її ніби викопали на радощах, що зима минула, в півтора мужика.

Я приїхав до неї якраз, коли її вже почали відспівувати. А раніше вона казала мені:

— Як заїдеш у Високу Піч, подзвони — я поставлю картоплю.

І я завжди дзвонив. Коли приїздив, усе було готово. І тепер усе було готово. Тільки зовсім не так. Тепер усе було назавжди і вперше, якось по-новому. І востаннє. Немовби й не буде вже ніяк.

Але ж воно точно якось буде. Я подумки дзвонитиму, як заїжджатиму у Високу Піч, а вона подумки ставитиме картоплю. Нам, як завжди, буде про що поговорити. Але ми не будемо плакатись і нарікати. Просто одного разу настане момент, коли я теж зайду на чужий цвинтар і не знайду дороги назад. А хтось просто відкладе книжку.

×