У селі Петрушки під Києвом на дачі родини Дефорен на початку 1890-го сталася пожежа. Згоріла клуня, у якій приятель господарів 40-річний Вікентій Хвойка облаштував агрономічну лабораторію. Із димом зникли й усі результати дослідів агронома-аматора з розведення хмелю та "проса-росички".

Вогонь забрав і Хвойчині нагороди з кількох сільськогосподарських виставок у Російській імперії, срібну медаль Паризької виставки 1889 року й диплом члена французької Аграрно-промислово-технічної академії. "Треба було мати силу волі, щоб пережити найскрутніші часи, і немає іншої опори, окрім Бога", - написав він невдовзі в листі до брата.

Хвойка дивився, як робітники розгрібають лопатами згарище клуні. І раптом помітив, що, разом із землею, вони викидають щось блискуче й кольорове. Обчистив знахідки. Виявилося, що це уламки синіх, зелених і рожевих скляних кілець. Хвойка їх відмив і повіз показати київським знавцям старожитностей. Ті пояснили: знахідки зі згарища в Петрушках - браслети, що їх носили жінки за часів Київської Русі. Колекціонери дали за них 60 руб.: пуд заліза для покрівлі тоді коштував 2 руб. 60 коп.

На агрономії Вікентій Хвойка поставив крапку. З'явилося нове захоплення - археологія.

"Я зрідка буваю вдома, - пише він батькові до Чехії у травні 1891-го. - Шукаю в різних місцях те, що вже давно минуло, особливо перші сліди наших слов'янських прабатьків".

Тодішні археологи в Російській імперії вели розкопки передусім у степу. Шукали передусім у скіфських курганах - там не раз знаходили золоті прикраси. Копачів, головну робочу силу, наймали в навколишніх селах. Зазвичай платили їм по 40-50 коп. на день. Для селян то були добрі гроші: пуд борошна - 16 кг - на базарі тоді коштував 1 руб. 40 коп. Робітники піднімалися на верхівку кургану й під наглядом археолога починали звідти копати так звану яму-колодязь або траншею. Копали доти, доки не діставалися до стародавнього поховання. Коштовні речі знаходили там далеко не завжди: чимало могил пограбували ще в давнину. Або ж це зробили недавні шукачі скарбів - ті, яких нині називають "чорними археологами".

Саме в степу, на стародавніх курганах, Вікентій Хвойка отримав перший польовий досвід археолога. Спека, стовпи пилюки та рої комах. Та він уже захопився. "Цього року хочу дослідити кордон Харківської, Курської, Чернігівської, Катеринославської та частково Херсонської губерній, куди через два-три дні вирушаю", - пише в тому самому листі до батька. А невдовзі почне копати сам - у Києві та його околицях.

Хвойка все життя вислуховував нарікання на "непрофесіоналізм", бо освіти археолога не мав. Приміром, голова Імператорської Археологічної комісії граф Олексій Бобринський казав, що він - "дилетант без диплома", "любитель-археолог без будь-якої наукової підготовки". Хвойка не сперечався, а налягав на книжки. Уже на початку 1890-х зібрав фахову бібліотеку та власну археологічну колекцію.

Купівля та продаж стародавніх речей на рубежі ХІХ - ХХ ст., як і нині, були звичним явищем. Хвойка часто навідувався на "товкучку" на київському Подолі. Там так звані маклаки продавали археологічні предмети. Могли й "дати наводку", звідки походить їхній "товар" - кам'яний, бронзовий чи залізний наконечник стріли, списа або сокири, металева прикраса чи скляна намистина, глиняний черепок із примхливим візерунком або керамічна статуетка.

Місця для майбутніх розкопок Хвойка визначав, їздячи по селах навколо Києва. Розпитував, чи при оранці на полях не знаходили часом якихось старовинних речей, черепків. Селяни приносили свої знахідки, показували, де їх знайшли.

Стоянку первісних мисливців на мамонтів та інших доісторичних тварин Вікентій Хвойка виявив 1893-го на Кирилівській вулиці в Києві. Тут було також багато скребків для обробки шкір, різців для кісток, наконечників списів. Але найголовніше - велика кількість бивнів та інших мамонтових кісток. На одному з тих бивнів був вигравіюваний загадковий орнамент.

Чутки про знахідки величезних кісток "допотопних" тварин швидко поширилися Києвом. Богомільні бабусі вирішили, що все це має чудодійну цілющу силу. Народ кинувся розтягати кістки з розкопу. Хвойка обгородив місце робіт парканом і найняв сторожа. Але це мало зарадило справі. Тому археолог пришвидшив працю, а всі знахідки одразу описував і забирав у сховище.

"Навесні 1895-го я продовжував розпочаті 1893 року розкопки в садибі пана Зіваля на Кирилівській вулиці. При зніманні верхнього шару гори, розташованої в садибі, траплялися робітникам товсті, глиняні черепки. Піднявши один із таких черепків, я був здивований складом глини, з якої він був зроблений, а ще більше оригінальністю орнаменту на ньому". Так Вікентій Хвойка описав у польовому щоденнику перші враження від оздобленої кераміки, яку невдовзі назве трипільською.

На цій ділянці він розкопав декілька гончарних печей і біля 50 залишків жител-землянок. А в них - цілі й побиті керамічні посудини зі складним візерунком, глиняні статуетки людей і тварин, знаряддя праці та зброя з каменю й рогу. Такі знахідки на очі археологам потрапили вперше.

Згодом південніше Києва, в околицях сіл Трипілля, Верем'я та сусідніх до них, Хвойка виявив залишки стародавніх селищ із численними зразками розкішно розписаного посуду. Перші уламки, як завжди, придбав у місцевих селян. Орачі тут вигортали плугами не тільки пофарбовані черепки, а й великі шматки обпаленої глини з відбитками соломи та дерев'яних паль.

Хвойка найняв бригаду копачів за традиційні 40-50 коп. на день і наказав їм копати траншеї. Уже перші розкопки виявили багатометрові глинобитні майданчики із цілими або розчавленими розписаними посудинами. Від величезних - понад метр заввишки - до маленьких, ніби іграшкових. Траплялися глиняні статуетки людей та тварин, кам'яні наконечники стріл, списів. А також сокири й кістки свійських та диких тварин. Із розкопок у цій околиці Вікентій Хвойка не вилазив кілька років.

На одному з мамонтових бивнів був вигравіюваний загадковий орнамент

Де брав гроші на розкопки археолог-аматор? 1896-го обмовився в одному з листів, що йому "довелося, окрім чималої праці, зробити ще чималі в матеріальному відношенні витрати". Археологія й у ті часи була справою затратною. Тільки багатії, як граф Бобринський - господар великих маєтків і цукрозаводів біля Сміли, могли дозволити собі вести великі розкопки власним коштом.

Хвойчине захоплення археологією трималося головним чином на спонсорах - заможних київських родинах Ханенків і Терещенків, із якими мав приязні стосунки. Витрати їм компенсував отриманими знахідками, які потрапляли до приватних колекцій спонсорів. Та час од часу провадив розкопки і за власні гроші. Отримував 1200 руб. на рік як зберігач археологічної колекції київського Міського музею. Заробляв і продажем археологічних матеріалів колекціонерам.

Останні свої роботи на трипільських поселеннях Вікентій Хвойка здійснив важко хворий на сухоти. Казав, що в Міському музеї, де працював із 1900-го, залишив свої легені, бо музейний будинок побудували в сирому місці на Олександрівській вулиці. Зараз тут Національний художній музей України - вул. Грушевського, 6. Не стало Вікентія Хвойки 1914-го. Усе своє майно - рукописний та ілюстративний архіви, бібліотеку й інші речі - він заповів учениці, випускниці Вищих жіночих курсів Валерії Козловській.

До Києва чеха привело нещасливе кохання

Батьки майбутнього відкривача Трипільської культури, Вацлав і

Анна Хвойки з міста Семіна у східній Чехії, тримали велике молочне господарство. 21 лютого 1850-го народився їхній первісток - Чеслав. Згодом, коли вже осяде в Києві, він стане Вікентієм. Потім у родині з'являється ще четверо синів і четверо доньок. Усі вони житимуть на батьківщині.

Вікентій Хвойка любив згадувати, як у дитинстві ходив із батьком на полювання. Про матір своїй учениці Валерії Козловській на схилі літ розповідав, що та весь час порала по господарству. Хлопчик полюбляв дівоче товариство. Закінчив початкову школу та якесь неповне середнє училище. Усе життя займався самоосвітою, вивчив найпоширеніші європейські мови.

Після закінчення навчання переїхав до Праги. Перебивався тимчасовими заробітками. У 18-річному віці подорожував Австрією та Німеччиною. Значну частину - пішки. Відвідав історико-археологічні музеї у Нюрнберзі, Майнці, оглянув давньоримські земляні укріплення вздовж Рейну та Дунаю, численні середньовічні замки.

Закінчив початкову школу та якесь неповне середнє училище

1876-го Хвойка емігрує до Російської імперії. Селиться в Києві. Деякі кажуть: покинув батьківщину, аби уникнути небажаного шлюбу з багатою, але нелюбою йому дівчиною. Інші - що закохався в київську панночку Александровську, із родиною якої познайомився у Празі. У всякому разі до Києва Вікентій Хвойка прибув разом з Александровськими, і якийсь час навіть жив у них. Та невдовзі дівчина захворіла на невиліковну душевну хворобу. Хвойка до кінця життя залишався одинаком.

Перші 15 років у Києві заробляв викладанням - німецької, малювання та фехтування. Потоваришував із чеською родиною Дефорен. У селі Петрушки - нині Києво-Святошинський район - вони мали дачу. Коли Вікентій Хвойка вирішив присвятити себе сільському господарству, Дефорени дозволили йому облаштувати в їхній клуні агрономічну лабораторію.

П'ять найбільших археологічних відкриттів Вікентія Хвойки

1. Стійбище первісних мисливців на мамонтів - Кирилівська пізньопалеолітична стоянка - перша досліджена пам'ятка кам'яного віку в Східній Європі. Знахідкам, як і залишкам вогнищ від житлових споруд, понад 12 -15 тис. років.

2. Трипільська рільнича цивілізація, що існувала на Подніпров'ї у IV - III ст. до н.е. Назвав її "за найбільшим на знахідки місцем" - в околицях села Трипілля на Київщині. Вона є найпівнічнішою  периферією давніх цивілізацій Стародавнього Сходу.

3. Могильники двох археологічних культур - зарубинецької (ІІ ст. до н. е. - І ст. н. е.) та черняхівської (ІІІ - V ст. н. е.). Відкрив їх у 1898-1899 роках на березі Дніпра біля села Зарубинці на північ від Канева, а також поблизу села Черняхів під Кагарликом. Виявлені археологічні пам'ятки вперше довели значні впливи кельтської та провінційно-римської кльтур у глибині Південно-Східної Європи.

4. Фундаменти мурованого князівського палацу часів Київської Русі на Старокиївській горі, у садибі лікаря Петровського неподалік Десятинної церкви. А 17 серпня 1907-го тут розкопали велику братську могилу жертв татаро-монгольської навали Києва 1240 року. На кістяках було видно сліди від ударів шабель та іншої холодної зброї. У садибі Петровського розкопали також залишки давньоруських майстерень, де виробляли ювелірні прикраси з металу й емалі, а також керамічні кахлі. Досліджено залишки земляних укріплень осердя стародавнього Києва.

5. Давньоруське князівське місто-фортецю Білгород у селі Білгородка під Києвом. Розкопав 1909-1914 років. Виявив тут потужні оборонні споруди, залишки кам'яного храму ХІІ ст., величезний колодязь тощо.

Висновки Хвойки про трипільців були хибними

Творцями трипільської культури Вікентій Хвойка вважав місцеве, "корінне", хліборобське населення - далеких предків слов'ян. А традиція спалювати тіла померлих нібито була поширена на Подніпров'ї із трипільської доби аж до хрещення Русі. Це мало свідчити про безперервне існування тут одного й того самого народу.

Сучасна наука спростовує Хвойчин висновок про безперервний розвиток дніпровських слов'ян із часів Трипілля до князівських. Насправді носіями трипільської культури були племена середземноморсько-балкансько-дунайського походження. На територію сучасних Румунії, Молдови й України вони просунулися з Балканського півострова та Середнього Подунав'я.

Найраніші трипільські пам'ятки ще 5300 - 4000 рр. до нашої ери відомі тільки в румунському Прикарпатті. На Подніпров'ї трипільці з'являються у 3100 - 2500 роках. Більшість науковців не вважає їх індоєвропейцями, а предками слов'ян і поготів.

×