— З"їли Тарасіка нашого. Постійно перевірки йому влаштовували. І налогова, і прокуратура. Нехай тепер радуються, — каже Катерина Шеля із села Здвижівка Бородянського району Київщини. Це за 26 км від столиці. У середу там ховали її похресника, голову сільради 28-річного Тараса Черненка. Він укоротив собі віку.

У вівторок прокинувся близько 9.00. Випив склянку води і пішов на вулицю. Дружина думала — у туалет. Тарас довго не повертався. Жінка вирішила, що пішов у сільраду. По телефону їй сказали, що голови не було. Кинулася шукати по двору. Знайшла у хліві на горищі. Тарас повісився.

У Здвижівку приїхали шість машин із правоохоронцями. Прокуратура Бородянського району, місцеві й обласні міліціонери. Судмедексперт із Бучі підтвердив самогубство. Районна прокуратура порушила справу за статтею "доведення до самогубства".

— Його довели, — каже 29-річний Дмитро, чоловік Тарасової сестри, 32-річної Марини. Обоє йдуть за труною. Марина спирається на руку чоловіка і безперестанку плаче. — Він був патріотом, хотів підняти своє село. Але зрозумів, що побороти систему не вистачає сил.

Ховали Тараса Черненка в середу, 7 липня. У селі живуть більш як тисяча людей. На похорон прийшли зо три сотні. Попереду несуть хрест і жовто-червоний прапор села — його придумав Тарас. На полотні зображений козак зі списом. Труна встелена червоними трояндами. Із хат повиходили люди. Чоловіки стоять мовчки, жінки втирають очі. На кожному перехресті поховальна процесія зупиняється. Хтось із рідні голосно каже: "Люди добрі, Тарасик просить прощення". Селяни хором відповідають: "Бог простить".

Труну ставлять біля клубу. Підходять люди з вінками. На стрічках написи: "Від збірної команди КОДА", "Від тещі і дяді Вови", "Від молоді". Пастор євангелістської церкви читає "Отче наш".

Він хотів підняти село. Але зрозумів, що побороти систему не вистачає сил

— Тарас бурлив національно-патріотичними почуттями. Відкрив у селі секцію вільної боротьби, вибив для неї фінансування з обласного бюджету. За кілька років виховав чотирьох кандидатів у майстри спорту, двох призерів національних змагань. Один його вихованець попав у збірну України, — каже друг покійного Валерій Золотухін, 39 років. Відходить від мікрофона, ховає обличчя, витирає сльози.

— Тараса обрали головою 2006-го. За ці кілька років він зробив для села більше, ніж попередній голова за 26 років, — перешіптуються дві жінки через дорогу від клубу, неподалік магазину. Озираються, упівголоса розказують, що попередник — Анатолій Черненко постійно писав скарги на Тараса. Хата колишнього голови навпроти клубу. Панахида відбувається перед синіми воротами його двору. Але на вулицю він не вийшов. Люди бачили тільки дружину — директорку місцевої школи.

Голови сусідніх сіл, із Київської облдержадміністрації дякують Тарасові за сучасний стадіон. 2,5 млн грн на спорткомплекс він вибив у Кабміну. Організував спортивний інтернат для дітей.

— Зробив вуличне освітлення. Будував каналізацію для школи і дитсадка. Любив українські пісні. Хотів вулиці поперейменовувати на українські. І створити тут козацький загін, — розповідає приїжджим біля магазину сивий чоловік, від якого чути запах спиртного.

Пастор просить фольклорний колектив "Здвижаночка" заспівати улюблену пісню Тараса "Повіє вітер степовий". Шестеро чоловіків піднімають труну, несуть на цвинтар.

— У нього лишилася дружина і двоє дітей — 5-річний син і 2-річна доня. Живуть в орендованій хаті. Своєї Тарас не мав. У батьківській живе його молодший брат із матір"ю, — розказує дорогою до кладовища сусідка покійного.

Каже, Тарас Черненко працював торговим представником підприємства, яке виготовляє харчові напівфабрикати, і непогано заробляв. А як став головою сільради, із бізнесу пішов. За свої гроші купив спортивний інвентар, металопластикові вікна в дитсадок і медпункт. Своїм дітям нічого не лишив — ні хати, ні грошей.

— Синові Тараса восени в школу йти, а мати не має грошей, щоб його зібрати. Он голова сусіднього села на "Фольксваґен Туареґ" приїхала на похорон. А мій брат навіть машини не мав, — каже Марина.

Що підштовхнуло Тараса Черненка до самогубства — рідні не знають. Передсмертної записки він не залишив. Люди переконані, що дався взнаки багаторічний психологічний тиск правоохоронців.

— Знаю, за свалку його невзлюбили в районі. Біля нашого села збиралися звалище відходів із Києва зробити. Тарас був проти, — розказує Марина.

Він довів, що дозвіл сільради на будівництво звалища був підроблений. Коли туди все ж почали будувати дорогу, Тарас підняв людей на акції протесту. Проект заморозили. Але за голову сільради взялися різні перевіряльні органи.

— Бувало, по кілька перевірок на місяць приходило. Тараса Михайловича викликали то в УБЕП, то в УБОЗ, то в прокуратуру, податкову, — каже працівниця сільради, яка не хоче називатися.

— Він зневірився. Із квітня фактично самоусунувся з посади. Щодня ходив на роботу, але ніяких рішень не приймав. Люди помітили, що поправився і був пригнічений. Однак ніхто не очікував такого, — каже один із товаришів покійного.

— Ця трагедія показова для всієї країни. Багаті давлять кожного, хто намагається штовхати її в напрямку, корисному для народу, а не для бізнесу, — каже після похорон Валерій Золотухін з облдержадміністрації, близький товариш покійного.

×