У квітні киянка Анастасія Савків відсвяткувала 111-й день народження. Від райдержадміністрації їй вручили 500 грн. Анастасія Максимівна живе із сином Григорієм, 73 роки, та невісткою 69-річною Людмилою в трикімнатній квартирі на Оболоні.
— Раніше мама любила на вулицю виходити, годинами могла сидіти у дворі на лавці, — розповідає Григорій Петрович. — Раз один п"яний повз неї проходив і каже: "Вот тебе уже 100 лет и ты сидишь, а я еще такой молодой, а уже еле хожу". Таке маму дуже смущало. Уже рік вона навіть із ліжка не встає. На вулицю я її вивозив в інвалідному візку, а тепер не можу — маю проблеми зі спиною.
Запрошує до вітальні. Сідає в крісло.
— У неї я один лишився. Молодший син Михайло помер 2003-го від раку. Тоді йому виповнився 61 рік. Мама легко пережила його смерть. На похоронах сиділа з жінками, про щось розмовляла, навіть не плакала. Тепер часто за ним плаче, уночі прокидається, коли Михайло присниться.
Поправляє на столі фотографію Анастасії Максимівни з онуком Максимом.
— Тут синові 3 роки, тепер — 35. Мама його любить, усе для нього ладна зробити. Раніше цукерки купувала, тепер він їй носить гостинці. Із невісткою їй пощастило — не знаю, як би інша себе на її місці повела.
Обережно причиняє двері — не хоче, щоб дружина чула, як він її хвалить.
— Я одружився в 29 років. В Одесі з товаришем поклялися, що до 30 років оженимося. Обіцянки свої виконали. Весілля в нас не було, бо в Люди батько після інфаркту лежав. Людочка за ним доглядала, тепер дивиться за моєю мамою. Помиє її, переодягне. Мама вже чашку в руках тримати не може, п"є через трубочку. Їсть тільки перетертий супчик, бо зубів не має. Любить манку і банани. Уранці поїсть, ляже спати. Через годину встане і каже: "Я така голодна".
Чоловік таку сцену рєвності устроїв, що вже нікуди не ходила
Каже, матір зверталася до лікарів лише раз.
— Щось не те з"їла, і в неї завернувся кишечник. Я тоді був у відрядженні. Дружина викликала їй "швидку". Через два дні поїхав маму забирати. А вона каже: "Мені й тут гарно". Тиждень не міг її додому відвезти. Вона по палатах ходила, з хворими спілкувалася. Усі її однолітки давно повмирали, ні з ким навіть поговорити. Серце в неї гарне, тиск нормальний. Не носить окулярів, нитку в голку сама може затягнути. Любила вишивати, шити. Бувало, подарують їй халат чи сорочку з короткими рукавами — вона знизу шмат тканини відріже і доточить рукава.
До матері пускати не хоче.
— Вона тільки поїла і спати лягла. Із характером — упреться і все. Почнеш упрошувати — у сльози.
Анастасія Максимівна погоджується зустрітися за кілька днів.
— Прожила дві світові війни, — згадує, сидячи на ліжку. Вона в рожевій блузці з мереживом. На шиї має червоно-чорне намисто. — У Першу війну гуляла на подвір"ї, коли на нас почали кидати снаряди. Мене з головою прикидало землею. Не знаю, як і вижила. Заміж вийшла у 18 років. Тоді просто женилися. Я вийшла за Петра, а його сестра — за мого брата. Отак помінялися. Пішла жити до свекрухи. Вона з претензіями була — не так поклала, не так зробила. Постоянно сварилася. Її донька в моїх батьків жила. Щось їй не так скажуть, вона до матері прибігала жалітися. А та на мене свою злість виливала.
За все життя жодного разу не була в школі.
— У 35 років пішла на якийсь лікбез. Чоловік мені таку сцену рєвності устроїв, що вже нікуди не ходила. У газетах дивлюся на картінки, радіо слухаю. По телевізору люблю хокей дивитися. Сміюся, коли вони там усі падають. Чоловік помер у 45 років. У нього суглоби боліли. До мене сваталися, але всі з росчьотом. Синів виховала сама.
2 
35413
Коментарі